Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

відчинив дверцята — і з карети вистрибнув маленький золотоволосий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.

Годі й казати, всі, хто зібралися ото під церквою, прикипіли до нього очима.

— Викапаний капітан! — говорили ті, котрі пам'ятали його батька. — Ну як дві краплі води, присягаю!

Хлопчик стояв, увесь залитий сонячним промінням, і зі щирим співчуттям дивився, як Томас допомагає графові вийти з карети. А тоді відразу кинувся на поміч, узявши діда попід руку і з готовністю підставивши йому своє плече, немовби сам був чолов'ягою футів на сім, не менше. Усі, хто спостерігали цю сцену, добре бачили: хоча у них граф Доринкурт завжди викликав хіба страх, та на його внука це явно не поширювалося.

А далі пролунало:

— Зіпріться на мене. Всі так раді вас бачити! Здається, вас тут добре знають, — говорив хлопчик.

— Зніми шапку, Фонтлерою, — проказав граф. — Це тебе вітають.

— Мене?! — вигукнув Фонтлерой. Він умить зірвав з голови шапчину і його золоті кучері розсипались по чолі. Його очі, у першу мить трішки розгублені, далі аж засяяли від радощів, він обводив усіх поглядом і намагався усім вклонитися.

— Най Господь тримає вас у своїй опіці, ваша світлосте! — вимовила літня жінка у червоній накидці, вклоняючись йому. — Многая літа вам!

— Дякую, мем, — ґречно відповів Фонтлерой.

Далі Седрик з графом увійшли до церкви. Поки вони крокували до квадратної лави з червоними подушками, відгородженої добротним оксамитом, ціла церква проводжала їх поглядами. Щойно Фонтлерой вмостився поміж тими подушками, як йому довелося зробити відразу два відкриття. По-перше, буквально навпроти сиділа його матуся й усміхалася до нього! По-друге, збоку, під стіною, один навпроти одного, стояли навколішках дві камінні фігури з молитовниками в руках. Вбрані вони були у якісь незвичні старовинні шати. Трохи вище на стіні виднілася таблиця з написом. Літери на ній також мали дещо чудернацьку форму, та ще деякі слова писалися дещо інакше:

«У місці сім спочиваєть прах Ґреґорі Артура, Графа Доринкуртського, та жони єго, Елісон Гілдеґард».

— Можна вас щось спитати? — тихенько прошепотів Фонтлерой, бо його взяла цікавість.

— Що саме? — повернув голову граф.

— Ким були ці люди?

— Це твої предки, які жили у нашому замку кількасот літ тому, — відповів йому дідусь.

— Гм, тоді, можливо, це від них у мене такий дивний правопис, — з повагою промовив хлопчик.

Далі Фонтлерой відкрив молитовник і знайшов початок служби. Заграв орган. Фонтлерой підвівся й усміхнено дивився просто на матусю. Він дуже любив музику, разом з матусею вони частенько співали разом, отож і тут відразу підхопив мелодію. Його чистий дзвінкий наче у соловейка голос злився з хором. Седрик забув про всіх і про все — так захопив його спів. Це неабияк зворушило старого графа — відкинувшись на подушки у своєму кутку, затіненого завісою, він не зводив погляду із хлопчика. Седрик стояв, випрямивши спину і піднявши догори очі. В руках він тримав великий псалтир, відкритий на потрібній сторінці, і з усією своєю дитячою щирістю виспівував псалом. У його волоссячку заплутався сонячний промінь, що проник сюди крізь віконний вітраж — від цього здавалося, ніби голівка хлопчика сама сяє. Місіс Ерол дивилася на його натхненне личко — і серце її забилося частіше від зворушення: уста самі промовляли слова молитви. Жінка просила Господа, щоб те багатство, яке звалилося на її сина, не зіпсувало його чистої душі, не обернулося для нього спокусою і злом. Бо саме ці думки не давали їй спокою останні дні.

— Ох, Седрику, мій Седрику! Як би я хотіла багато знати, щоб помагати тобі доброю радою, — сказала йому якось увечері, коли він прибіг сказати їй надо-браніч і вже збирався їхати назад до замку. — Можу сказати тобі хіба одне, мій милий хлопчику: будь відважний, будь добрий і чесний — завжди. Тоді ти нікому не завдаси болю, нікого не зраниш, тоді зможеш допомагати людям. Хтозна, може, цей великий світ стане бодай трішки кращим — бо у ньому живе мій маленький хлопчик. А це дуже важливо, мій милий Седрику, коли світ стає хоча б дрібку кращим, бо у ньому хтось живе, навіть якщо це такий маленький хлопчик, як ти.

Коли Фонтлерой повернувся до замку, то повторив матусині слова своєму дідусеві. А тоді додав:

— А я відразу подумав про вас. І сказав матусі, що світ уже став кращим, тому що у ньому живете ви. І ще сказав, що намагатимуся бути на вас подібним.

— І що на те матуся? — з певною тривогою спитав граф.

— Вона сказала, що це правильно, бо завжди потрібно бачити в людях добре. А коли бачимо щось добре, то варто брати приклад і для себе.

Можливо, граф саме пригадував собі ті слова, коли ото позирав зі свого кутка у бік, де сиділа молода вдова, яку від них відділяло кілька рядів. Граф зупиняв погляд на її вродливому чистому обличчі і про щось собі думав. Його син, який так кохав цю жінку, помер, не дочекавшись прощення… Очі її були так подібні до очей малого… Проте які думки викликала у графа ця жінка, не міг знати ніхто. Чи його серце бодай трохи зм'якло при її вигляді, а чи й далі у ньому громадився гнів і затятість — з виразу обличчя старого вельможі годі було прочитати.

Коли служба скінчилася, парохіяни не поспішали розходитися — все громадилися на церковному подвір'ї, цікаві ближче роздивитися графа з його онуком. Коли вони вже минали ворота, один фермер, який там стояв, бгаючи в руках свого капелюха, зібрався з відвагою і ступив до них крок. Був це чоловік середніх років, зі змученим обличчям.

— А, Гігінс, — вимовив граф. Фонтлерой відразу повернувся до нього.

— О, то це містер Гіґінс? — вигукнув він.

— Так, — сухувато потвердив граф. — Гадаю, він прийшов подивитися на нового землевласника.

— Так, мій пане, — проказав чоловік. Його засмагле обличчя при цих словах залив густий рум'янець. — Містер Ньюік сказав, що лорд Фонтлерой був такий добрий і замовив за мене слово, тому я подумав, що мушу йому подякувати… якщо дозволите.

Певно, чоловіка здивувало, що його доброчинець виявився іще таким малим — хоча стільки для нього зробив. А доброчинець задер голівку, аби роздивитися містера Гіґінса, — ну геть так само, як ото його діти, на чию долю останнім часом випало стільки випробувань, — і, виглядало, анітрішки не здавав собі справи, якою поважною особою зробився.

— Я вам дуже вдячний, ваша світлосте, дуже вдячний, — вимовив чоловік. — Справді, ви стільки для мене зробили…

— Та ну! — махнув