Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

чого від нього хочуть: мініпутська мова чужа для нього, проте мініпути про це забувають і часом вважають Пальмито за дурника. Але спробуйте самі вивчити конопсячу мову, і тоді стане зрозумілим, хто насправді виглядатиме дурником!

Конопес виставляє вперед свої могутні копита, упирається ними у ворота і вмить зрушує їх з місця.

Справа посувається, однак хвиля за кілька метрів від брами.

Артур стрибає на задвижку, щоб вагою свого тіла проштовхнути її крізь кільця.

Конопес налягає на ворота ще раз, але навіть він змушений зупинитись і зібрати свою силу для спротиву — вже не вітру, а справжньому буревію, піднятому гігантською хвилею.

Хвиля мчить до міста, однак коно-пес встигає зачинити стулки воріт. Артур повисає на задвижці — і вона входить в обидва кільця.

Розгнівана хвиля б'ється в браму. Від її натиску брама двигтить, і всі, хто намагався задвинути другу задвижку, падають на землю. Тільки Артур усе ще на ногах: він сам уперто намагається зробити те, що не вдалося трьом.

Тунель уже затоплено і хвиля ось-ось увірветься в місто…

Нарешті і друга задвижка входить у кільця. Все! Браму зачинено наглухо! Однак немає впевненості, що задвижки витримають, тому все більше міні-путів поспішають до воріт і впираються в них руками, сподіваючись таким чином протистояти шаленому натискові води.

Вода — наймогутніша зброя. Окрім пробивної сили, вона має ще й силу потаємну: може просочитися в будь-яку щілину і розмити її так, що розвалиться вся споруда. І король знає, що в стінах і воротах щілин незліченна кількість.

— Але ж ці щілинки зовсім малесенькі, і вони точно витримають, — уголос переконує він своїх підданих і насамперед — себе.

Темрякос дивиться на свою рахівницю. Остання кісточка поволі котиться по дротику і приєднується до решти, що чекали на неї на другому кінці. Операцію завершено.

— Ну, от і все! — задоволено повідомляє він батькові: — 3 цього моменту ви, Ваша Величносте, — єдиний і повновладний імператор усіх Семи Континентів! І Темрякос низько, нижче, ніж завжди, кланяється Упирю.

Жахливий У упивається своєю перемогою. Він поволі набирає в легені повітря і так само поволі його видихає. А оскільки те, що називається в нього грудьми, більше нагадує щуплу літеру «П», звуки, які видає повітря, що проходить через груди новоспеченого імператора, нагадують завивання вітру в каміні.

— Хочу вам сказати: усвідомлення власної могутності дає мені неабияку втіху. Приємно, хай йому біс, почуватися повелителем світу, — скромно зізнається він. — Проте приємніше усвідомлювати, що всі, хто був на заваді, покійники! Упир завжди був схильний до чорного гумору. Навіть перемога не вилікувала його від лиходійських нахилів.

На щастя, наші герої зуміли уникнути смерті. Хоча небезпека все ще існує, і Упир має шанс викреслити їх із списків живих.

— Ну, як гадаєте, брама витримає? — запитує стурбований король у своїх підданих, які юрмляться навколо нього, сподіваючись почути щось оптимістичне і бадьоре.

— Звісно, витримає, — відповідає Миро.

Якщо це сказав досвідчений інженер, то ніхто йому не заперечить.

Усі радісно погоджуються.

Селенія і Барахлюш нарешті відходять від брами і кидаються в батькові обійми.

— Мої крихітки, який я щасливий вас бачити живими і здоровими! — вигукує король. Його переповнює радість.

Він притискує дітей до себе, ризикуючи їх роздавати, бо невимовно щасливий, що вони вдома. І піднявши очі до неба, король смиренно промовляє:

— Дякую тобі, Боже, що ти почув мої молитви!

РОЗДІЛ 13

Бабусенька теж хоче, щоб небо її почуло. Вона прочитала вже три молитви поспіль, та поки що нічого не відбулося. Зітхаючи, вона схиляє голову перед розп'яттям, що прикрашає центральну стіну вітальні, і починає молитися до Діви Марії.

В цю мить у вітальню вбігає Артурів батько. Замурзаний, з шаленим блиском в очах, він подібний до марсіянина, який заблукав на чужій планеті.

— Оце так! Велетенські! Неймовірні! Уп'ятьох! У саду! Всі чорні! Як вугілля! Вони не мати годинника! — вигукує він короткими реченнями, ніби читає телеграму.

Зупинившись посеред вітальні, батько кілька разів обертається на одній нозі, а потім продовжує карбувати фрази.

— Негайно! Бо великий чорний стати червоним гніву! Дуже гнівається! Не гаяти часу!

Промовивши цей дивний текст, він мчить знову до дверей, через які і вскочив кілька секунд тому. Бо він з'явився тут не для того, щоб виконати побажання вождя племені матасалаїв і дізнатися, котра година. Чоловік забіг позичити трішки сміливості, щоб нарешті дременути світ за очі, покинувши в цьому дивному саду і дружину, і сина. Хоча сина давно вже підкинули бабусеньці, а що стосується дружини, то він уже не раз обмірковував варіанти втечі.

Поглянувши через прозору фіранку, Артурів батько переконується, що непрохані гості ще в саду. Значить, можна втікати.

— Я… я повернуся! — запевняє він бабусю, розганяється і поковзом мчить до вхідних дверей. Та на порозі натикається на прибульців!

Не зумівши загальмувати, чоловік перелякано махає руками, пробуксовує на п'ятках і приземляється обома сідницями на підлогу, навощену до блиску. Руки йому слугують пропелерами, від чого рух тулуба пришвидшується, і він мчить далі сходами, скориставшись замість тобогана власною дупою. Внизу дрібний гравій перепиняє дію сили ковзання, і шанувальник перегонів, підлетівши вгору, загримів носом просто в садову стежку. Добре, що прибульці встигли подбати про свою безпеку і розступилися… Хоча, як виявилося, це зовсім не прибульці, а відвідувачі.

Їх троє. Перший зовсім не гігант і ні на грам не чорний. Він навіть елегантний. Це Давидо. Артурів батько дещо заспокоївся, а Давидо, вітаючись, торкається капелюха. Двоє інших — чорні. Тобто — в чорній формі. Це полісмени.

— Полудень! — широко посміхається, ніби тільки-но виграв у лотерею, Давидо.

Артурів батько знизує плечима — він нічого не розуміє. Давидо виймає із кишеньки годинника на ланцюжку.

— Якщо точно, то за одну хвилину! — доброзичливо виправляє себе він. — І це межа мого терпцю.

Маленький гурт на чолі із Барахлюшем вривається в зал переміщення. Знову доводиться турбувати старенького сторожа, і той незадоволено бурчить, вилазячи із кокона. Звісно, настрій у нього не дуже веселий.

— Швидше! Я вже про всяк випадок обернув одне кільце! Ви маєте лише хвилину!

Арчибальд першим сідає перед величезною лінзою чарівної підзорної труби. Навіть король прийшов його провести. Він прибув без свого вірного конопса: тварина тут би не вмістилася. Монарх підходить до Арчибальда: обидва потискують руки і по-змовницьки підморгують.

— Тільки приїхав — і від'їжджаєш! — бідкається король, не приховуючи, що шкодує за своїм давнім другом.

— Це ж закон зірок, а зірки не можуть чекати! — хитро усміхнувся Арчибальд.

— Та знаю, і мені дуже