Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

уславилася на всю околицю.

— Жакліно, мені подобається твоя тітка, тобто наша тітка Агата. Та хоч який приємний для нас цей лист, він, на жаль, не пом'якшує погрози інших двох листів. Я буду винен, коли втягну тебе…

— Годі тобі про це. Ходімо вечеряти.

— Гаразд. Завтра вранці обдумаємо всі факти, починаючи від загибелі Рето…

Він несподівано замовк, почувши через відхилені двері сусідньої кімнати чиїсь кроки. Марі Перрен штовхнула двері й увійшла. Вона була вже переодягнена в буденне.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Будинок, що його купив пан Паран у старого Гепра, збудовано минулого століття в стилі епохи Людовіка XIII. Стіни вимуровані з цегли, шиферний дах вивершений башточками.

Щоб зрозуміти характер невеличкого банкету, який улаштував пан Паран, досить перерахувати склад його гостей: дідичі з околиць Персака, супрефект, кілька муніципальних радників, двоє міністерських службовців, місцеві більш і менш впливові особи. На західній терасі було накрито столи, біля яких під керівництвом П'єра, камердинера пана Парана, поралися двоє офіціантів.

Десь о п'ятій годині надійшли Жакліна й Жан-Луї. Віржінію Гепра обступив невеличкий гурт гостей, поряд з нею стояв і її майбутній чоловік.

— Ні, — мовила вона гостям, — сьогодні він не зможе бути з нами, бо почуває себе дуже втомленим. Ми бережемо його на суботу, аби він зміг відсвяткувати своє сторіччя. Ви ж будете на тому святі?

Жан-Луї щойно вдруге бачився з Віржінією після того, як познайомився з нею на Верденському бульварі, коли тільки-но приїхав до Персака.

— Вона мені запам'яталася зовсім іншою, — шепнув Жакліні на вухо.

— Мені теж.

— Ось що спроможне вчинити кохання!

Коли десять днів тому Жакліна завітала до Гепра, де тоді гостювали «американці», стара панна виглядала якоюсь зсохлою, зовні нагадувала хирлявого чоловіка, бо в ній, здавалося, нічого не лишилося жіночого. Тепер же вона зачаровувала гостей, бо виглядала набагато молодшою. Гарний капелюшок, що дуже личив їй, уміла косметика й просте, але зі смаком пошите вбрання надавали їй справжньої жіночності. У глибокому вирізі декольте на тоненькому ланцюжку висів медальйончик, а на ньому чарівними барвами переливалися самоцвіти. Звісно, той самий медальйончик, що Жан-Луї привіз із Парижа.

— На очах змінилася, — мовив Жан-Луї пошепки. — Потрібен Бальзак, щоб описати й проаналізувати це» романтичний контраст.

— У біології це зветься мутацією, — пояснила дів чина. — Саме такі явища в науці породжують боротьбу думок.

За кілька метрів від них стояв господар. До Маршана долинули його слова:

— Так, завтра пополудні я їду до Парижа.

Його співрозмовницею була одна поміщиця, яка тільки те й робила, що без кінця їздила з Парижа в Перса та з Персака до Парижа.

— Шкода, але я не зможу повернутися до ювілею дядька Жерома, — виправдовувався він. — Я прикро засмучений цим, люба моя, адже сто років, сто років! Та мушу за будь-яку ціну дістатися до кінця тижня в Женеву… Підписано угоду про спільне франко-швейцарське виробництво фільму. В ньому візьмуть участь Софі Мюле та Бріжіт Рапоз… Сподіваємося, публіка оцінить.

Господар запросив до столу своїх гостей і разом зі своєю співрозмовницею теж подався туди. Віржінія Гепра зосталася наодинці, до неї підійшли Жан-Луї і Жакліна. Майбутня дружина пана Парана стріла їх привітною усмішкою.

— Ну, як там Піренеї? — почала вона розмову.

Погомоніли трохи. Та незабаром до них підійшов господар, привітався й також забрав їх до столу.

Десь за півгодини Жакліна й Жан-Луї знову відбилися від гурту гостей, що їх усе прибувало, й пішли стежечкою в садку.

— Невеличка інтимна гостина, — схарактеризував Маршан Паранів банкет.

— Подумати тільки: ще позавчора ми відпочивали в Піренеях! — зітхнула дівчина.

Вони почули позаду себе чиїсь кроки, оглянулися.

— Добридень, пані Клеман, — привітався Жан-Луї.

— Помиляєтеся, добродію, — зауважила жінка, — Дардель, а не Клеман.

— Ви переконані? — пожартував юнак.

— Наскільки я знаю… — засміялася вона.

Роз-Марі була в чорній сукні з невеликим напівкруглим вирізом, з якого виглядали привабливі плечі. На потилиці сидів маленький закосичений квітами капелюшок.

— Чекаю на сестру, — виправдувалася вона. — Ось-ось має надійти.

Несподівано надумавшись, Жан-Луї спитав руба:

— Ну, як вам їздилось?

— Куди? — проказала вона зчудовано.

— Та до Парижа ж.

— Я не їздила до Парижа, — відрубала вона.

— Не ви, а ваша сестра. Один наш спільний знайомий признався мені, що бачив її в столиці.

— Хіба ви маєте спільних з нею знайомих?

Він вигадував:

— Ми вчора обідали в Каорі й зустрілися там з одним моїм приятелем. Він повертався з Парижа.

Вона не відповіла, очима прикипіла до тераси, що наприкінці алеї.

— Подивіться, онде йде Лекюре! — вигукнула вона й поспішила до тераси, за нею квапливо пішли дівчина й хлопець.

Всі троє збігли кам'яними сходами на терасу.

— Пробачте, — сказала вона їм і підійшла до одного з чоловіків, промовивши — Добридень, пане Лекюре.

— Добре розіграно, — шепнула Жакліна Жанові-Луї, коли вони віддалилися від гостей.

Відтак вона підвела Жана-Луї до гурту гостей, які про щось жваво гомоніли, й познайомила його з ними. Невдовзі дівчина відчула, що хтось доторкнувся до її плеча. Вона озирнулася.

— Чи не бачили моєї сестри, панно Каз?

Перед нею стояла жінка у великому капелюшку й синій сукні з глибоким вирізом на спині.

— Безперечно, маю честь бачити пані Клеман, — почав був Жан-Луї.

— Добридень, пане Маршале, — кинула вона йому, й знову до Жакліни: — Розшукую сестру…

— Чверть години тому я сплутав вас із нею, чи то пак, пробачте, її з вами, — він злегка всміхнувся. — Вона десь тут.

— Ви вдоволені мандрівкою в Піренеї? — перевела жінка мову на інше.

— Дуже. Як я вже вам казав… чи пак вашій сестрі…

— А, ось і вона! — вигукнула жінка й побігла.

За якусь хвилину Жакліна й Жан-Луї побачили, як пліч-о-пліч на терасу підіймаються Марі-Роз і Роз-Марі.; За кілька кроків од них перед паном Параном і Віржінією низько кланявся супрефект.

Наступного ранку Жан-Луї вже був зібрався йти, коли хтось несподівано постукав у двері.

— Прошу!

Ввійшла покоївка Анна.

— Пана Маршана просять до телефону, — повідомила вона.

«Напевне, тато», — подумав хлопець.

Далекий, хрипкуватий жіночий голос, у якому бринів ледь уловимий місцевий акцент: «Жан-Луї Маршан?» І голос раптово урвався на найвищій ноті. «Так, я слухаю». — «Пане Маршане, потурбуйтеся про себе й не втручайтеся в чужі справи». — «З ким маю честь говорити?» Співрозмовниця, не чекаючи, поки Жан-Луї покінчить фразу, пішла в наступ: «Справа серйозна. Бувши вами, я сиділа б спокійно, дбала б про безпеку свою й нареченої… Будьте розважливий, і все буде гаразд». Незнайомка поклала трубку. «Скінчили?» — перепитала телефоністка. Маршан швидко набрав номер і заговорив до телефоністки: «Панно, говорять з готелю «Дю-Марше». Чи не могли б ви