Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

навчили ввічливості. Але я потурбуюсь про твоє виховання!

Марко взяв зі столу аркуш паперу і згорнув його.

— Встань! — повторив дядько тихіше і водночас ще загрозливіше.

Марко підвівся.

— Доброго ранку, дядю!

П'єтро Бокко здалося, що в голосі хлопця прозвучали глузливі нотки. Він розлючено підбіг до нього, схопив його за руку і витяг з-за столу.

— Я запроторю тебе в монастирську школу! — крикнув П'єтро Бокко, замахуючись на хлопця кулаком.

— Пустіть мене! — прошипів, випручуючись, Марко. Він побачив здійняту руку, спотворене від люті обличчя дядька, щосили шарпонувся і, нарешті, звільнивсь. Націлений у його голову кулак попав йому в плече. Бокко злісно вилаявся.

Марко вихопив кинджал і відступив у найдальший куток кімнати, готовий нанести удар, якщо дядько підійде до нього.

— Ти загрожуєш зброєю своєму дядькові, — сказав П'єтро Бокко, намагаючись угамувати свій гнів. — Я нічого іншого й не чекав від тебе. Ти дорого заплатиш за це.

— Якщо ви хоч раз вдарите мене, я заколю вас! — озвався Марко.

П'єтро Бокко відчув, що це не пусті слова.

— Сховай кинджал! — наказав він. — Ти будеш виходити з дому лише з мого дозволу. Я пришлю слугу, який слідкуватиме за тобою. Весною підеш в монастир. Сам вибереш, у який.

Кілька секунд Марко боровся з спокусою кинути в лице дядькові слово «контрабандист», але своєчасно згадав про попередження Матео, який просив його ні з ким не говорити про це. Та й доказів у нього не було. Не встиг він вимовити й слова, як П'єтро Бокко вибіг з кімнати.

Марко підскочив до столу, щосили замахнувся і всадив кинджал у дерево, потім висмикнув його і вдарив знову, ще і ще раз. Дядько хоче прислати до нього наглядача. Що ж, хай той приходить! Небагато він зазнає радості в цьому домі. Може, наглядачем буде призначено, отого заляканого на смерть слугу, з яким Марко розмовляв у темному коридорі?

П'єтро Бокко заборонив, йому виходити з дому. Але Марко й не думав скорятися цій забороні. Прихований страх перед холодним поглядом дядька після бурхливої сутички згас. Хлопець намагався переконати себе, що своїм сміливим виступом він нагнав переляку на самого опікуна, і це почуття піднімало його настрій, допомагало йому забути хвилини самотності і слабкодухості. Тепер, знаючи, що замислив П'єтро Бокко, не можна було втрачати жодної хвилини. Марко схопив плаща і, не сказавши нікому, куди йде і коли повернеться, вибіг з дому.

Він ішов до Кампо ді Ріальто[9], туди, де билось серце Венеції; де йшла жвава торгівля золотом, перлами, кораблями, борговими зобов'язаннями і товарами з найвіддаленіших країн; де в склепистих галереях і провулках сотні ювелірів обробляли благородний метал, де з дозволу республіки контори міняйл обмінювали баварські шилінги на венеціанські ліри й александрійські монети; де містились крамниці і склади.

Марко стояв, затиснутий натовпом, на мосту і чекав, доки каналом пройде корабель. Він завжди хвилювався, коли наближався до Кампо ді Ріальто, цієї тісної, оточеної галереями площі перед старовинним собором Сан-Джакомета. Раптом його увагу привернув до себе широкоплечий матрос, який спокійно пробирався через натовп. Він був на цілу голову вищий від усіх і чимось нагадував хлопцеві Паоло. Ось матрос підійшов до таверни «Під дзвоном» і зайшов туди.

Настав час діяти. Адже недарма Марко прийшов на Ріальто. Немало зусиль коштувало йому подолати якийсь внутрішній опір, коли він ступив на сходи, що вели до таверни. Йому вперше доводилось самому відвідувати таверну. Тому він вирішив удати, ніби зайшов з нудьги і одразу ж пробратися до того місця, де сидів матрос. А далі все складеться само собою.

Ніхто не звернув на нього уваги. Люди сміялися, розмовляли, били кулаками по столу, підносили келихи. І тільки хазяїн зміряв коротким поглядом хлопця з серйозним обличчям. Серце Марко закалатало від радості: біля одного стола він побачив матроса з шматком курятини в руці.

— Дозвольте? — спитав хлопець і, не чекаючи відповіді, опустився на лаву. Досі все йшло, як слід. Марко тарабанив по столу пальцями. Матрос мовчки гриз курячу ніжку. Але ось хлопцеві довелося зазнати першої прикрості: підійшов хазяїн і спитав, що хоче замовити молодий пан. Лимонаду? Ні, такого у його таверні не водиться. Хай молодий пан іде до лимонадника в сусідній провулок.

— Може, вам дати слабенького вина?

Матрос ледь посміхнувся і з насолодою облизав пальці.

— Тоді принесіть вина, хазяїне, — хвалькувато кинув Марко. — Доброго вина! — Хлопець сподівався, що в напівтемряві матрос не помітив, як він почервонів. Хазяїн приніс вина і велику карафку води. Марко сердито наморщив чоло. Хіба він замовляв воду? Але не сказав нічого, а підніс до рота келих і зробив великий ковток. Не вперше йому доводилось пити вино, але раніше він вживав його лише до їжі, та ще й добре розведене водою.

Матрос кинув на стіл кістку, витер об штани руки і, вдоволено відкинувшись назад, почав безцеремонно, мовчки роздивлятись свого сусіда. Через кілька хвилин він знову надпив вина. Щось примусило Марко зробити те саме.

— Непогане винце, матросе, еге ж? До речі, як ваше ім'я? Мене звати Марко Поло.

Матрос знову, не знати чому, весело посміхнувся, розкрив нарешті рота і неквапом сказав:

— Мене звати Маріно. А тебе — Марко? Скільки ж тобі років?

Марко здалося, що в такому випадку обов'язково треба додати кілька років.

— Сімнадцять! — збрехав він.

Матрос похитав головою і випив вино. Марко зробив те саме. В голові його гуділо, а по всьому тілу розливалось якесь дивне почуття. Він міцно зціпив зуби.

— Запий водою, — немов здалеку долинув до нього голос матроса. Марко схопив простягнутий йому кухоль і жадібно почав пити.

— Ще, — попрохав він.

Маріно налив знову. Марко випив. В нього було таке почуття, немов він пережив страшну небезпеку. Цей день справді видався багатеньким на події. А на додачу він ще й звідав, як буває після випитого вина.

Маріно підкликав хазяїна:

— Принеси йому курятини!

Коли Марко з'їв м'ясо, йому стало краще. Він відчув прихильність до матроса, котрий так турбувався про нього, і вирішив розповісти йому, чом прийшов сюди слідом за ним.

— Послухайте, — почав Марко, — я не хочу від вас нічого приховувати, ви повинні знати, що я все дуже добре продумав. Я збрехав вам, мені не сімнадцять років. Тільки п'ятнадцять. Але ж ви й самі бачите, що я не кволий. Правда ж?

Маріно серйозно кивнув головою.

— Ти справжній велетень. Я б ніколи не зважився битись з тобою.

Але цей жарт не спантеличив Марко. Він продовжував говорити, нанизуючи слово за словом, як красномовець