Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

вона, простягаючи Бубі й Сироті дві тарілки. На Стасевій височіла гора зраз. — Їж, бідолашна дитино. На здоров’я, — пробурмотіла вона, а тоді міцно обняла хлопця й мовчки погладила по голові.

— Нічого не розумію, — вимовив той, щойно пані Аня вийшла з кімнати. — Твої рідні мене з кимось переплутали!

Протягом години вони слухали диски. Потому Сирота неохоче сягнув по рюкзак. Буба зупинила його благальним поглядом.

— Мені треба з тобою поговорити, але не знаю, із чого почати, — вона потупилася.

— Та давай уже, — заохотив, посміхаючись, Стась. Проте відразу насторожився, і Буба знітилася ще більше.

— Я хочу, аби ти взявся за розум, — невпевнено мовила дівчина.

— Якщо ти переконана, що він у мене є, то будь ласка.

— Я знаю, що твоєю тямущістю можна було б наділити десяток ідіотів, — у Бубиному голосі вчувався подив. — 3 усім, крім тієї нещасної фізри, ти суперово даєш собі раду. Ну, тобто з усього шістки й п’ятірки… Але… У класі подейкують, що в тебе будуть проблеми, бо ти сачкуєш із уроків. Добре, що вчителі не спохопилися, але коли порахують твої пропуски… — Вона замовкла, вражена власно. сміливістю. — Можеш відразу сказати, що це не моя справа. Бо й справді, не моя, але мені б не хотілося, щоб у тебе були неприємності, — мужньо закінчила Буба й занепокоєно глянула на Стася.

Той сидів зі своєю таємничою посмішкою й, здавалося, анітрохи не збентежився.

— Дякую, що сказала. Ти класна дівчина, — підморгнув Огась. — Мені не дуже хочеться тобі розповідати, чому я пропускаю школу, але обіцяю, що все під контролем і проблем у мене не буде. А якщо тобі потрібна допомога з англійської чи фізики, то я завжди готовий… З матьохи теж можу підтягнути, але тобі, здається, це не потрібно, — закінчив він.

— Якщо знадобиться твоя допомога, я обов’язково скажу, — полегшено зітхнула Буба. І хоча розмова тривала коротше, ніж приспів пісні, сумніви випарувалися, залишаючи місце для приємніших думок.

Як добре мати друга, — подумала Буба, проводжаючи Стася до трамвайної зупинки. — Іноді це навіть краще, ніж мати хлопця. Бо навіть тоді, коли друг закохається в яку-небудь Ребекку, із ним і далі можна буде поговорити про музику чи книжки, а не лише про його дівчину, — вирішила Буба, спостерігаючи, як Добавка «вигулює» Сироту. Єдине, чим не міг похвалитися веснянкуватий окулярник, були фізичні вправи на свіжому повітрі…

ЕРА СІМЕЙНОЇ КАТАСТРОФИ

Дідусь із татом поводилися так, наче проходили курс лікування від комп’ютерної залежності. Проте, якщо батько досить легко позбувався своєї поганої звички, перебуваючи в товаристві знову закоханої в нього дружини, то дід Генрик зробився дратівливим, і це далося взнаки всій родині, а найдужче Бубі.

— А ти змінилася! — зауважив старий онуці, коли та відмовилася грати з ним у бридж, пояснюючи це завтрашнюю контрольною. — Ти така сама, як і решта, і мені прикро це казати, але ти теж підходиш на роль у цьому дурнуватому фільмі, який збираються знімати твої батьки!

— Але ж, дідусю! — захищалася Буба. — Я не планую грати в жодному фільмі. Хочу лише пристойно написати контрольну, бо Пандемія завалить мене на дихальних системах.

— То й що? — нервував старий. — Подивися на мене! В усіх школах, скільки їх там було, не пригадую, я чесно виїжджав на власному інтелекті. Оцінки отримував досить посередні, але моїй тямущості заздрили навіть учителі. Ти ж не сумніваєшся в тому, що з-поміж усіх своїх товаришів я зайшов далі, ніж інші, — дідусь заглибився в спогади.

— Тобто? — запитала Буба.

— Що тобто? Запам’ятай одне: твій дід був для всіх беззаперечним авторитетом.

— Хіба що в казино й ресторанах, — зловтішно засичала бабця Рита. — На шкідливій для здоров’я їжі ти, Генрику, знаєшся чудово! — закінчила вона й сховалася у ванній, уникаючи дідової відповіді.

— Бачиш, онучко, до чого доводить надмірне перебування в школі? — зашепотів дідусь. — Боюся, Бубо, що коли навчання поглине тебе так само, як твою бабуню, за кількадесят років ти станеш її клоном.

— Гарні жарти! — на мить Бубі закортіло жбурнути підручник з біології у вікно.

— Я тебе не прошу викидати підручник, — старий немовби відгадав онуччині думки. — Я лише хочу зіграти партійку в бридж!

— А що там із твоїм друзякою, Лавиною? — дівчина змінила тему. — Може, він там уже чекає на чаті?

— На жаль, ні, — у дідовому голосі забринів сум. — Він мириться зі своєю істеричною матір’ю, тупою дружиною й дурною донькою.

— А звідки тобі відомо, що вони такі жахливі? — Буба заступилася за віртуальну родину Лавини.

— Бо якби вони були нормальні, то не довели б Лавиночку до такого стану. Мені здається, що під час депресії він думав про самогубство, — прошепотів дідусь. — На щастя, я зміг йому допомогти. Вилікував його однією фразою!

— Якою саме? — допитувалася онука.

— Не пам’ятаю, — знітився старий, і в Буби не залишилося сумнівів, що ця фраза була квінтесенцією непристойностей, які інколи становлять значну частину лексичного запасу чоловіків.

— Рито! — дід безпардонно зачепив бабцю, яка вигулькнула з ванної. — Я хотів би попередити, що про тебе вже пліткують сусіди. Пані Коропова сказала вчора пані Пенциковій, що ти нагадуєш їй пальму зі сходової клітки. Знаєш, яку? Оту нещасну, з покрученим корінням, котра виглядає так, наче пам’ятає епоху динозаврів.

— Тобто як це нагадую? — ображено запитала бабця Рита.

— Бо вона така сама всохла. Я відразу дорікнув сусідкам, що негарно обмовляти позаочі, і попрохав, висловити це тобі в обличчя, — невинно промовив дідусь.

У Буби більше не було сумнівів, що комп’ютерна ера відходить у небуття, зате насувається епоха сімейної катастрофи, яка вплине геть на всіх, хіба що Бартошову омине.

І наче підтверджуючи її припущення, у квартирі пролунав дзвінок, і передпокій сповнився знайомими голосами. Олька хлипала, Роберт бурчав, а тоненький Францішеків голосок виконував складний вокаліз із невідомої арії.

— Францішеку! — мама схопила онука в обійми. — Ти останнім часом так виріс, стільки навчився! Наш вундеркінд! — виціловувала вона переляканого малюка.

— Він по-німецькому не розуміє, люба, — зауважив тато, перехоплюючи хлопчика в дружини.

— Франек ні по-якому не розуміє, — уточнив дідусь, швиденько займаючи крісло у вітальні. Він наперед знав, що зараз усі зберуться саме тут, у центрі подружніх баталій, а старий обожнював за ними спостерігати й заздалегідь подбав про найзручніше місце.

— Роберт іде від нас! — заридала Олька.

— Як це йде? — дід виглядав розчарованим. — Він же щойно прийшов.

— Покидає мене! І дитину теж! — продовжувала лементувати старша онука.

— Тільки не тут, — попередив старий. — Самі бачите, як у нас тісно. До того ж, на ванну треба чекати понад годину, бо її завжди займає Рита…

— Припини! — Олька