Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

нього… Але ж вам не треба під’їжджати близько до плоту, ви просто візьмете нас на буксир… Будь ласка, я вам кину мотузку.

— Повертай назад, Джоне, повертай мерщій! — говорить чоловік.

Вони повернули назад.

— Тримайся подалі, хлопче, — проти вітру. Чорт забирай, боюсь, щоб вітром заразу не принесло. У твого батька чорна віспа — ось що з ним, хлопче, і ти це чудово знаєш. Чого ж ти нам одразу не сказав? Хочеш, щоб ми всі заразилися?

— Ага, — відповідаю я, а сам схлипую, — я раніше всім так і говорив, а вони тоді їхали і покидали нас.

— Бідолашний, це, мабуть, правда. Нам тебе дуже шкода, але ось у чому річ… Розумієш, нам віспою хворіти не хочеться. Послухай, я тобі скажу, що робити. Ти сам і не думай зараз причалити до берега, бо все розтрощиш на скіпки. Пропливеш ще миль двадцять униз по ріці, там побачиш місто на лівому березі. На той час вже розвидниться. А коли проситимеш про допомогу, не будь дурником, кажи, що у твоїх родичів лихоманка і жар. Щоб ніхто не здогадався, у чому справа. Ми тобі добра бажаємо, то ти вже постарайся, від’їдь від нас ще миль на двадцять. Туди, де горить ліхтар, їхати не варто — це всього лише лісовий склад. Слухай, твій батько, певно, бідний, я бачу, що йому не щастить. Ось, дивись, я кладу золоту монету, цілих двадцять доларів, на цю дошку — візьмеш, коли підпливе ближче. Звісно, з нашого боку це підло — залишати тебе без допомоги, але ж з віспою не жартують, сам знаєш.

— Зажди, Паркер, — додає другий чолов’яга, — ось ще від мене двадцять, поклади на дошку… Прощавай, хлопче! Зроби так, як містер Паркер тобі порадив, тоді все обійдеться.

— Так, хлопче, так! Ну, прощавай, на все добре. Якщо десь запримітиш негра-втікача, гукай на допомогу і хапай його — тобі за це грошей дадуть.

— Прощавайте, сер, — кажу я, — а негрів-утікачів я вже постараюсь не проґавити.

Вони поїхали собі далі, а я переліз на пліт, почуваючись украй кепсько; адже я знав, що вчинив недобре, і розумів, що мені ніколи не вдасться навчитися робити так, як слід; якщо людину змалку не навчити, що добре, а що погано, то коли вона виросте, їй хоч кілок на голові теши — і хотів би зробити добре, та не виходить. Потім я подумав трохи і кажу собі: стривай-но, а якби ти зробив, як слід, і видав би Джима, то чи було б тоді тобі краще, ніж зараз? Ні, сам і відповідаю, все одно було б недобре; мені тоді було б так само погано, як і зараз. Тоді чи варто робити все так, як треба, коли від цього тобі одна лише морока; а коли робити, як не треба, то клопоту ніякого, а нагорода все одно та сама… Я зрозумів, що зайшов у глухий кут зі своїми питаннями. Ну, думаю, то й не буду більше забивати цим голову, а буду завжди діяти, як мені зручніше. Я зазирнув до куреня. Джима там не було. Я оглянув увесь пліт — його не було ніде. Тоді я гукнув:

— Джиме!

— Я тут, Геку! Їх більше не видно? Говори тихше.

Він сидів у річці за кормою, тільки ніс стирчав із води. Я сказав йому, що чоловіків на човні вже не видно, і він виліз на пліт.

— Я ж усе чув, того вмить зісковзнув у воду; хотів було пливти до берега, якщо вони причалять до плоту. А потім, думаю, знову припливу, коли вони поїдуть геть. А здорово ти їх обвів навколо пальця, Геку! Ловкенька вийшла штука! Я тобі ось що скажу, синку: по-моєму, лише це і врятувало старого Джима. Джим цього ніколи не забуде, синку!

Потім ми почали говорити про гроші. Дуже нічогенько заробили — по двадцять доларів на брата. Джим сказав, що ми тепер можемо їхати на пароплаві третім класом і що грошей нам цілком вистачить на дорогу до вільних штатів. Мовляв, двадцять миль для плота — зовсім небагато, але йому хотілося б, щоб ми були вже там.

На світанку ми причалили до берега, і Джим все намагався заховатися якомога краще. Потім він цілий день зав’язував у клунки наше манаття і взагалі готувався до того, щоб назовсім попрощатися з плотом.

Увечері, годині о десятій, ми побачили вогні якогось міста на лівому березі.

Я поїхав на човникові дізнатися, що це за місто. Незабаром мені зустрівся чоловік, який вудив рибу. Я під’їхав ближче і запитав:

— Скажіть, містере, це Каїр?

— Каїр? Ні. Ти що, зовсім здурів?

— То яке ж це місто?

— Якщо тобі так треба знати, поїдь і спитай. А будеш тут тинятися і набридати, то дивись, заробиш у мене!

Я повернувся назад на пліт. Джим дуже засмутився, але я йому сказав, що наступне місто, певно, вже буде Каїр.

Перед світанком ми побачили ще одне місто, і я знову хотів попрямувати на розвідку, але берег тут був дуже крутий, отож я не поїхав. Джим сказав, що Каїр розташований не на високому березі. А я про це забув. Для денної зупинки ми обрали порослий чагарником острівець, ближче до лівого берега. Я почав здогадуватись, що сталося. І Джим теж. Я сказав:

— Може, ми проґавили Каїр у тумані тоді вночі? Джим відповів:

— Давай не будемо про це, Геку. Бідним неграм завжди не щастить. Я так і думав, що зміїна шкіра ще своє візьме.

— Краще б я її зовсім не бачив, Джиме, краще б вона мені й до рук не потрапляла!

— Ти не винний, Геку, ти не знав. Не картай себе за це.

Коли вже зовсім розвидніло, наші здогадки підтвердились: ближче до берега текла світла вода ріки Огайо, а далі до середини починалася каламутна вода — Міссісіпі! Так що про Каїр нам уже треба було забути.

Ми почали радитись, що нам тепер робити. На берег нічого й носа потикати; вести пліт проти течії ми теж не могли. Залишалось одне: дочекатися сутінків і повертатись назад у човнику, а там що вже буде. Ми проспали решту дня в кущах, щоб набратися сили, а коли настали сутінки, пішли до плота. І тут виявилось, що човник зник! Ми обоє довго мовчали. Що вже тут говорити? Ми чудового знали, що це діє зміїна шкіра, та й яка користь від розмов? Гляди, знову накличеш біду, ніби нам іще мало, а там і далі потягнеться