Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

одне за одним, доки не навчимося тримати язик за зубами. Потім ми все обдумали й вирішили, що вибір у нас невеликий: залишається пливти вниз за течією на плоту, доки не трапиться нагода купити човник, а тоді рушати на ньому назад. Батько, якби не було нагоди, позичив би човника у когось, але ми цього робити не збирались, щоб потім за нами не було погоні.

Коли смеркло, ми рушили в дорогу на плоту. Якщо хтось досі ще не вірить у те, як небезпечно брати до рук зміїну шкіру, навіть після того, що з нами трапилось, він обов’язково повірить, коли прочитає далі, що вона нам наробила.

Човни зазвичай купують із плотів, які стоять на причалі біля берега. Але поки що ми таких плотів не бачили, отож їхали собі та й їхали — мабуть, більш як три години поспіль. І ніч стала якась сіра, така густа, воно теж гидко, не краще, ніж туман: не розбереш, які береги у річки, і вдалину теж нічого не видно. Було дуже пізно і зовсім тихо, раптом чуємо — вгору по ріці йде пароплав. Ми запалили ліхтар, думали, що з пароплава нас помітять. Звичайно низові пароплави проходили далеко від нас; вони огинають відмілини і, щоб не боротися з течією, шукають тиху воду під високим берегом; але коли такі ночі, вони йдуть прямо по фарватеру проти течії.

Ми чули, як пихкає пароплав, але не бачили його, доки він не підійшов зовсім близько. Він ішов просто на нас. Пароплави так часто роблять, щоб подивитися, як близько можна пройти біля плота, не зачепивши його; інколи колесо відкушує кінець весла, а тоді лоцман висовується і регоче: мовляв, дивіться, який я мастак! Того ми і подумали, що пароплав намагається пройти якомога ближче, не зачепивши плота, але він сунув просто на нас. Він був великий і нісся швидко, як грозова хмара, з рядами вогників по боках, і раптом навалився на нас, гігантський і страшний, і довгий ряд відкритих топок червонів, як розпечені зуби, а величезний ніс та кожухи нависли над нами. Звідти закричали на нас, закалатали в дзвін, щоб спинити машину, хтось лаявся, шипіла пара — і не встиг Джим зістрибнути з одного боку, а я з другого, як пароплав із тріском пройшов просто по плоту.

Я пірнув — і пірнув якомога глибше, так, щоб дістати до дна, бо наді мною мало пройти тридцятифутове колесо, і я намагався залишити йому чимбільше місця. Зазвичай я міг просидіти під водою хвилину, але цього разу, певно, пробув хвилини півтори. Тоді хутенько випірнув нагору, бо мало не задихнувся. Я вискочив із води по груди, відпльовуючись і віддихуючись. Течія тут була, звісно, неймовірно сильна, і, звісно, пароплав рушив через секунд десять після того, як зупинився, бо на плотарів, як правило, ніхто уваги не звертає. Тепер пароплав пихкав десь вище по ріці, й у темряві я вже його не бачив, тільки чув.

Я разів зо двадцять гукнув Джима, але так і не почув відповіді; мені не лишалося нічого іншого, як вхопитися за першу-ліпшу колоду, що потрапила під руку, й пливти до берега, штовхаючи цю колоду поперед себе. Але незабаром я зрозумів, що течія тут повертає до лівого берега, а це означало, що я потрапив на перекат; отож звернув ліворуч.

Це був один із тих перекатів, які йдуть навскоси і тягнуться милі зо дві, того я переправлявся дуже довго. Зрештою все ж доплив до берега й вибрався з води. Навколо було темно, хоч в око стрель, тому я пішов навпростець, не розбираючи дороги. Десь через чверть милі я набрів у пітьмі на старий будинок, збудований із колод. Я хотів було потихеньку обминути його і звернути вбік, але тут на мене вискочили пси, завили й загавкали; добре, що мені вистачило клепки не рухатися з місця.

Розділ XVII

Минула хвилина чи дві, а тоді хтось гукнув із вікна, не висовуючи голови:

— Тихше, ви!.. Хто там? Я сказав:

— Це я.

— Хто це «я»?

— Джордж Джексон, сер.

— І чого тобі треба?

— Та нічого, сер, я просто йду собі, але собаки мене не пропускають.

— А чого ти швендяєш тут ночами, га?

— Я не швендяю, сер, я впав за борт із пароплава.

— Он воно як, упав, кажеш? Ану, викрешіть вогню хто-небудь. Як, кажеш, тебе звуть? Повтори.

— Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.

— Слухай, якщо ти говориш правду, то тобі нічого боятися: ніхто тебе не скривдить. Тільки не ворушись, стій там, де стоїш… Розбудіть хто-небудь Боба і Тома та принесіть рушниці… Джордже Джексон, з тобою ще хтось є?

— Немає нікого, сер.

Я почув, як у домі піднялася метушня, і побачив, як спалахнуло світло. Той самий чоловік гукнув:

— Забери свічку, Бетсі, стара ти дурепо, думай хоч трохи! Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом готові, займіть свої місця.

— Ми готові.

— Ну, Джордже Джексон, чи знаєш ти Шепердсонів?

— Ні, сер, ніколи про них не чув.

— Що ж, може, це й правда, а може, ні. Ну, все готово. Заходь, Джордже Джексон. Та гляди, не поспішай — іди повільно. Якщо з тобою ще хтось є, нехай лишається надворі; якщо він суне носа сюди, його застрелять. Підходь тепер. Підходь повільно, відчини двері сам — настільки, щоб міг протиснутись, чув?

Я не квапився, та і не міг би квапитись, хоч би й хотів. Я обережно підходив до дверей у повній тиші; чув лише, як б’ється моє серце, — так мені здавалося. Собаки мовчали, так само як і люди, але йшли за мною назирці. Коли я дійшов до ґанку із трьома сходинками, витесаними із колод, то почув, як у будинку відмикають двері та відсовують засув. Я взявся за ручку й тихенько натиснув на двері — повільно відчиняв, доки хтось не промовив:

— Так, досить, а тепер просунь голову в двері.

Я просунув голову, як було велено, а сам думаю: зараз її відрубають!

Свічка стояла на підлозі, а всі люди зібрались навколо неї й дивились на мене, а я на них. Так тривало, може, чверть хвилини. Троє дорослих чоловіків цілилися в мене з рушниць, я аж замружився, чесно кажучи. Найстарший був уже сивий, років шістдесяти, двоє інших мали років по тридцять чи більше, — всі троє поважні, гарні, а ще там були дуже мила сивенька бабуся, і позаду неї дві