Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

циклотрон, від якого волосся в мене на руках стало сторч, коли містер Кінджері приніс його на урок і попросив добровольців підійти й стати поряд».

Едді відкрутив замок і за допомогою Роландового ножа розрізав еластичні дроти. Видобув візок з багажника, оглянув його, розгорнув і закріпив опору, що перетинала спинку на рівні сидіння.

— Вуаля!

Спершись на руку, Сюзанна з подивом роздивлялася візок (Джейк подумав, що зараз вона трохи схожа на жінку з його улюбленої картини Ендрю Ваєта «Світ Крістіни»).

— Боже всемогутній, який же він малий і легкий на вигляд!

— Найкращі досягнення сучасних технологій, люба, — сказав Едді. — Ось за це ми й воювали у В’єтнамі. Застрибуй, — він нахилився, щоб допомогти їй. Вона не опиралася, хоча на скам’янілому й насупленому обличчі читалася недовіра. Вона наче боїться, що візок не витримає її ваги й обвалиться, подумав Джейк. Але щойно Сюзаннині руки торкнулися билець нового транспортного засобу, вона помалу рослабилася.

Джейк трохи поблукав між рядами автомобілів, водячи пальцем по їхніх запилюжених дахах і залишаючи слід. Юк скрізь ходив за ним назирці й лише в одному місці задер лапу й обмочив колесо, та так природно, наче все своє життя тільки цим і займався.

— Додому хочеться, любий? — спитала Сюзанна позаду нього. — Ти, певне, думав, що вже ніколи не побачиш старий-добрий американський автомобіль. Я права?

Джейк обміркував її слова і вирішив, що вона все-таки не права. Йому ніколи не спадало на думку, що він залишиться в світі Роланда назавжди і більше ніколи не побачить автомобіля. Взагалі втрата була б не надто велика. Але й у тому, що йому це судилося, він сумнівався. Принаймні поки що. У Нью-Йорку за тих часів, коли він там жив, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці був один пустир. Колись там стояла крамничка делікатесів (Том і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок). Але тепер на її місці було лише будівельне сміття, бур’ян, потовчене скло і…

…і троянда. Одна-єдина дика троянда росла на пустирі, де за планом мала невдовзі вирости купа кондомініумів. Але Джейк знав, що нічого подібного до неї немає в усьому білому світі. А може, навіть не в одному, а в усіх світах, про які згадував Роланд. Едді казав, що біля Темної Вежі ростуть троянди, мільярди троянд, цілі чортові акри троянд. Едді бачив їх уві сні. Та все ж Джейк підозрював, що його троянда відрізнялася навіть від тих троянд на полі коло Вежі… і поки доля не вирішить інакше, він ще повертатиметься до світу автомобілів, телевізорів і полісменів, які прагнуть знати, чи є в тебе посвідчення особи і як звуть твоїх батьків.

«До батьків я, мабуть, теж ще повернусь», — подумав Джейк, і від цієї думки серце забилося швидше, знемагаючи від надії і тривоги.

Вони зупинилися посеред ряду машин. Джейк, поглинутий своїми думками, окинув порожнім поглядом широку вулицю (мабуть, це бульвар Ґейдж, вирішив він). І тут їх наздогнали Роланд та Едді.

— Після того як я кілька місяців штовхав Залізну Бабу, ця крихітка здається іграшковою, — шкірячись, повідомив Едді. — Мені здається, її можна штовхати, просто дмухаючи ззаду, — і продемонстрував, що мається на увазі, сильно дмухнувши в спинку візка. Джейк хотів було підказати Едді, що в машинах, які стояли на «місцях для немічних», можуть бути візки з моторчиками, але збагнув, що їхні батарейки вже давно сіли й Едді, напевно, вже про це здогадався.

Але Сюзанна пустила його слова повз вуха — зараз її більше цікавив Джейк.

— Сонечко, ти не відповів. Ти побачив ці машини і засумував за домом?

— Та ні. Мені просто стало цікаво, чи всі ці моделі я знаю. Я подумав, може… якщо ця версія світу 1986 року з’явилася з якогось іншого світу, а не з мого 1977-го, то я зможу розібратися. Але я не можу. Бо все змінюється надто швидко. Навіть за дев’ять років… — він знизав плечима й подивився на Едді. — Може, тобі вдасться знайти якісь невідомі моделі. Ти ж справді жив у тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому.

— Та жити я жив, але особливо не цікавився, що там де відбувається, — пробурчав Едді. — Здебільшого я проводив час у стані овоча. Але… може…

Едді знову повіз Сюзанну гладеньким покриттям паркувального майданчика, показуючи на машини.

— «Форд експлорер»… «шевроле каприз»… а то старий «понтіак», судячи з розділених ґрат…

— «Іїонтіак бонвіль», — уточнив Джейк. Захоплений погляд Сюзанни зворушив його, адже їй всі ці автомобілі, напевно, здавалися дивом з майбутнього, не меншим за космічні кораблі з фільму про Бака Роджерса. А разом з цією думкою з’явилася інша: а якими ці машини здаються Роландові? І Джейк озирнувся.

Але стрілець не виявляв до машин жодної цікавості. Його погляд був спрямований кудись удалину, через вулицю в бік парку, в бік автостради… втім, Джейк сумнівався, що він щось там бачить. Швидше за все, він просто глибоко замислився. А якщо так, то вираз його обличчя промовляв, що в надрах своїх думок стрілець не знаходить нічого доброго.

— То малий «крайслер К», — показав Едді, — а то «субару». «Мерседес SEL 450», крута тачка, машина чемпіонів… «мустанг»… «крайслер імперіал», добре зберігся, але зробили його, мабуть, ще за давніх-давен…

— Обережно, хлопче, людей везеш, — сказала Сюзанна дещо різким, як здалося Джейкові, тоном. — Я знаю цю машину. Здається, вона нова.

— Вибач, Сьюз. Я не хотів. Це «кугуар»… ще один «шеві»… і ще один… Топіка обожнює «Дженерал Моторс»… «хонда сівік»… «фольксваген кролик»… «додж»… «форд»…

Едді затнувся, побачивши маленьку машинку в кінці ряду, білу з червоною облямівкою.

— Такуро, — промовив він здебільшого до себе. Обійшов навколо автомобіля, щоб подивитися на багажник. — «Такуро-спірит», якщо бути точним. Чув коли-небудь про таку марку й модель, Джейку з Нью-Йорка?

Джейк похитав головою.

— І я. Теж, блін, не чув.

Едді повіз Сюзанну в бік бульвару Ґейдж. Досі занурений у свої думи, Роланд рушив слідом за ними, ідучи й зупиняючись синхронно з ними. Перед самим автоматичним входом до майданчика (СТОП, ВІЗЬМИ КВИТАНЦІЮ) Едді пригальмував.

— З такою швидкістю ми постаріємо швидше, ніж доберемося до того парку, й помремо, не встигнувши добутися автостради, — пустила шпильку Сюзанна.

Цього разу Едді не вибачався — здавалося, він навіть її не почув. Він роздивлявся наклейку на бампері іржавого старого «АМС пейсера». Наклейка, як і ті маленькі знаки з зображенням інвалідного візка, що позначали «місця для немічних», була синя з білим. Щоб краще її роздивитися, Джейк присів навпочіпки. Юк опустив голову йому на