Читати книгу - "Щоденник страченої"

якщо я, звичайно, поводитиму себе розумно. Благо, чоловік розлучений і колізії не виникатиме.

Мене ж доброзичливий слідчий ненав'язливо заохотив твердо триматися своєї лінії й надалі, тобто не відступати від твердження про те, що я стріляла в себе сама, перед тим добре продумавши мотиви такого нерозумного вчинку.

А він, тобто слідчий, готовий всіляко допомагати, звичайно, за умови мого риб'ячого мовчання. Уперше в критичній ситуації я відчула, що маю якого не якого, але таки спільника. Щоправда, ситуативний спільник турбувався не про мою репутацію. Однак, це не мало жодного значення.

Слідчий уголос розмірковував про кризу жіночого віку; підкидав ідею про передчасний клімакс і пов'язані із цим внутрішні проблеми; казав про можливу нестійкість мого психічного устрою, що, при потребі, може підтвердити експертиза.

Його голос був лагідним і заколисуючий, як під час сеансів психотерапевта.

Але я відчувала, яким насправді непідробним, правдивим вогнем обурення й нерозуміння пашіє його чоловіче нутро, глибоко зачеплене тим, що доводиться мало не носити на руках жінку, яка своїми діями — характеру й природи яких він для себе іще не визначив — заподіяла купу проблем і неприємностей дуже поважному чоловікові. А той, з усього видки, упав тепер у глибоку депресію чи, швидше, пішов у тривалий запій.

Іноді слідчий замовкав, начебто втупившись у свої папери, але з-під напівприкритих повік мені було добре видно його майже хірургічний розтин мене всієї, з ніг до голови. Та що там розтин. Слідчий знімав скальп, лупив шкіру, проникав у вени, намагався вгвинтитися в мозок — а клієнтка була наскільки зрозумілою, настільки недосяжною для розгадки.

І він знову намагався дістатися своїм не таким уже й куцим розумом до чогось, що дало б йому чітку й остаточну відповідь: що ж саме в цій жінці є такого, що респектабельному і відповідальному чоловікові, справжньому мужчині дало поштовх до спроби злочину. Та якої спроби — явного акту вбивства.

Коли слідчому набридало спідлоба стежити за мною, він знову надавав голосові пасторської інтонації, розмовляючи, немов заколисуючи. Нерідко я таки засинала під монотонний і завжди нудний тембр, а коли прокидалася — незмінна ніч дерлася в палату крізь незашторене вікно. І я наново починала розкручувати спіраль дотеперішніх подій.

Ось і зараз знову прийде мій добрий гестапівець. І знову мордуватиме допитом, філігранно закамуфльо¬ваним під невимушену розмову — розпитування — заколисування — гіпнотизування. Але я не можу йому довіритися цілком.

Я думаю лише про одне.

Минулого разу слідчий нібито ненавмисно повідомив, що на суді підозрюваний Чоловік захищатиме себе сам. Звичайно, розумний адвокат знайшов би виправдання будь-якому злочинові, в якому замішана жінка невизначеного, пардон, статусу стосовно чоловіка-підозрюваного. Адже Чоловік, міледі, (слідчий так і сказав, міледі), поки що тільки підозрюваний. Проте найкращим адвокатом для будь-якого чоловіка завжди виступає жінка, жінка, яка спричинила спробу неадекватної поведінки чи вимушеної його, чоловіка, присутності під час вчинення нею — жінкою — самозамаху, тобто спроби суїциду. Чи маю я рацію, міледі, що ви намагалися вчинити суїцид, питав слідчий-гестапівець, майже лагідно зазираючи в очі? Ви просто скористалися вигідним для вас моментом — демонстрацією зброї, яку так необачно зробив ваш коханець.

Слідчий так закручував вибудувану кимсь версію, що у відповідь я мовчки кивала головою на аргументи-підкидні і відверталася до стіни.

І ось після тривалих роздумів на самоті мене пронизала думка: віддати щоденник у руки майбутньому своєму адвокатові.

Але ні, адвокатові не треба, адвокат — особа зацікавлена. Він захищатиме мене. Тим паче, що весь мій захист — простіше з простого. Що тут особливо доводити, коли все таке очевидне. Є продірявлена двома кулями жертва. Є нападник. Є зброя. Відбитки пальців. Балістична експертиза.

А слідство матиме свою — більш цинічну, аніж адвокат, — думку. З поведінки свого гестапівця я добре розуміла, як слідство шукає способу вплинути на мене, щоб вивести підозрюваного з-під меча правосуддя. На суді вони почнуть змагати одне одного - прокурор і захисник — і все може піти прахом. Із суддями так легко не домовитися. Та й нема мені тепер ходу до суддів.

А мої плани і плани слідства на цей раз збігалися. Як лише їх зреалізувати?

Я не хотіла би, але буду змушена вручити щоденник таки оцьому слідчому-гестапівцю, щоб дати зайвий доказ своєї психічної неадекватності й цілковитої можливості підняти на власне життя руку із пістолетом.

Цікаво, наскільки багатолітній щоденник може стати алібі для чоловіка, замордованого жіночими примхами до такої межі, що він змушений був узяти до рук «беретту»?

Це як з якого боку дивитися. Щоденник — своєрідна історія хвороби пацієнта, а в цьому випадку — історія жертви, яка сама хоче зробити себе підсудною.

Але чи можна долучити до слідства, до слідства, панове, а не до наукових експериментів, такий вид доказів — жіночий щоденник? Адже все, про що йдеться в ньому, — лише опосередковано дотичне до злочину. Коли б це допомогло уникнути чоловікові ганьби й тяжкого вироку, і звалити всю вину на мене, - я готова хоч зараз віддати свій темно-зелений талмуд у руки а хоч би останньому пройдисвітові, не те що слідчому...

Але слідство — не психоневрологічна служба. Воно розглядає як завершені дії, так бере до уваги і мотиви, що спонукали до дії. Іще ж французи придумали: «Диявол ховається в деталях».

Та чи цікаво слідству порпатися в задавнених причинах, що тепер вилізли боком, не просто з міщанської цікавості, а професійно, заради справедливості вироку?

Але ж і суд враховує мотиви злочину, міледі. Мабуть, міра відповідальності за зрубану смереку для продажу і зрубану для обігріву будівлі задля порятунку життя, скажімо, замерзаючих дітей - може бути встановлена судом неоднаковою. Власне, відповідальність повинна бути іншою.

Ні, не так. Не може бути, щоб щоденник остаточно не зняв будь-яку підозру з чоловіка. Там усе так чітко, так зрозуміло, що причина драми — в моїй чутливості, істеричному типові темпераменту, схильності до суїциду.

А як же його відбитки пальців на зброї? А слідчий експеримент?

А що, він не міг мені хвалитися своєю зброєю саме тоді, коли в мені загострилося рішення звести порахунки з невнормованим своїм існуванням?

Ось воно, моє остаточне рішення замість усяких словесних мотивацій: щоденник, відданий на читання слідчому.

Але мені спершу потрібно виборсатися з лікарняних стін, щоб дістатися місця сховку єдиного алібі для Чоловіка. Це алібі не дасть запроторити його у в'язничні стіни. І його життя залежить тепер лише від мене.

Отже, я зобов'язана, так-так, саме зобов'язана витримати завтрашню операцію, через два тижні —