Читати книгу - "Мати все"

кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… — нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала:

— Чекай, Ангеліно. Забіжу — розкажеш.

За півгодини вже була на Подолі.

— А чоловік не гніватиметься?.. — запитала нянька.

— Стас у відрядженні. — Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею.

— У відрядженні? — розсміялася. — Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться?

— Так само, як і мама. Завтра надвечір, — Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила — обоє рябоє.

Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм — як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната…

Згадала — потьмяніла. Оце залишитися б ночувати — і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають.

— Ангеліно, чуєш? — прошепотіла. — Я сьогодні у вас лишуся.

— І де спатимеш? — запитала нянька.

— Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу…

Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала.

— Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, уже прокинувся.

Ліда на годинник глянула — десята вечора.

— І давно спить?

— О! Знайшла крайню! — здивувалася Ангеліна. — Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув…

— Господи… — Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. — І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!.

— Лідусю! А Платосик у нас — ще той партизан… — нянька човгала за Лідою, доповідала. — Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий — збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся…

— Ну й добре, — похмуро відказала Ліда. — Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин.

…Платон лежав нерухомо, ніби задерев'янів. Очі в стелю.

— Тохо… Привіт, братику, — Ліда присіла на край ліжка. — Не спиш?

— Лідо, я теж повинен зробити три справи? — спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон.

— Про що ти, Тохо?

— Я мужчина? — поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру.

— Так, — відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок?

— Значить, я теж повинен зробити три справи у житті?

— А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево…

— …Народити сина. Так?

— Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти…

— Знаю. Я надзвичайний.

— Так…

— А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев — цілий ліс? А синів — арміями? Приклади є?

— Може, пошукати в Інтернеті… — вона безпорадно.

— Інтернет — найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки…

Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло.

— До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни…

— Геополімерний бетон? — сказав Платон.

— Ти знав? — здивувалася Ліда.

— Ні. Здогадався.

— Як?! Тобто… Ти сам здогадався?

Платон зазирнув Ліді в очі.

— Лідо… А в жінок є три справи?

— Що? — збентежилася. — У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще?

— Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?..

«Ти, мама, Стас! — закружляло в Лідиній голові. — Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати — все, а потім…»

— Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… — прошепотіла непевно.

— Даремних життів не буває, — мовив Платон. Гукнув: — Ангеліно!

Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима.

— Що, дитино? Либонь, їсти захотів?

— Ангеліно. Які в тебе три справи?

— Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ — з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила…

До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла.

— Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину?

— Лідо, не лягай у вітальні, — сказав Платон. — Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше.

— Раніше? — знітилася. Невже докоряє? — Я і тепер можу…

— Добре, — погодився. Пішов до своєї кімнати.

Ліда слідом.

— А давай не спати, Лідо, — раптом запропонував брат. — Давай, як у дитинстві… Пам'ятаєш? Розглядати хмари.

Ще б пак! То була найперша забавка — носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане.

Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо.

— Ми схожі на героїв вестернів… — іронічно всміхнулася Ліда.

— …Чи просто невихованих бовдурів! — серйозно додав Платон.

— Ну і що? Мені добре.

— Мені теж, — погодився брат. — І нічого, що хмар не видно. Правда ж?

— Так…

Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав:

— Мама повертається…

— Зрозуміло, — мляво відповіла напівсонна Ліда.

«От і помилився ти, Тохо! — подумала. — Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».

Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п'яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, — Лідині чобітки в передпокої.

Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати…

Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе — ілюзія?

Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, — констатувала. — Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще.