Читати книгу - "Смак свіжої малини"

class="p1">— А ти маєш право виписувати ліки? — розлютилась я. — Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.

— Боже, мама мала рацію, — видушила бабуся. — Це щось серйозне.

— Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.

— Така молода і вже на таблетках! — ойкнула бабуся.

— Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.

— Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!

— Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?

— Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.

Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.

* * *

На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».

— Доброго дня, Домінік Ролик. — Я подала йому долоню й автобіографію.

— Малина, — прочитав він. — Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.

— Так? — зацікавилась я.

— Воно ароматне, — пояснив він, — і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.

— Що виграти? — знову зацікавилась я.

— Можливості величезні, — потер він руки, — але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?

— Ну що ж, — буркнула я, — не дуже.

— Власне, — облизнувся він, — серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.

— Небагато, — визнала я.

— Але це можна змінити, — втішив мене Ролик. — Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».

— Справді? — наставила я вуха.

— Пані Малино, — знов облизнувся він, — в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?

— Жінки чи чоловіки?

— Скажімо, жінки, — уточнив Ролик.

— У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, — зітхнула я.

— На жаль. Це ви чудово визначили, — втішився він. — Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?

— Ну, — завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє «на жаль». — Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими, але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром, чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.

— Власне! — обірвав він, виразно збуджений. — В Америці. А чому саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.

І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок. Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере, хіба тобі не шкода?» «Польща — Флорида Європи?», «Застрахуйся і вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:

— Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п'ятдесят злотих на місяць…

— Ви, звичайно, можете сплачувати більше, — урвав він мене.

— Так-так, але я хочу тільки сто п'ятдесят. Отож припустімо, що я буду сплачувати їх упродовж двадцяти п'яти років, аби ще встигнути до старості. Накопичиться сорок п'ять тисяч злотих. Нині я купила б за них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?

— Так. Чудово, — невідомо чому втішився Ролик. — Щороку ви можете сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв'язати проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси. Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні дорідних двадцятирічних білявок…

Я вимкнулася. Навіщо мені ті цицькаті білявки, які чигають на спадок? Чого мене має цікавити Флорида й тамтешні раї для дідуганів?

— Ну і що ви на те, пані Малино?

Я прийшла до тями.

— Що ж, — скорчила я мудру міну, — звучить розсудливо. Залишається питання, як вступити до того, ну… — я не встигла сказати «раю», бо Ролик кинувся тлумачити:

— Спочатку ви мусите купити поліс, це зрозуміло, бо ви рекламуєте наш продукт.

— Ну так, напевно, Клавдія Шиффер їздить на «сітроені».

— Результати проведених досліджень однозначно це доводять. Працівник, який користується продуктами своєї фірми, є її найліпшою рекламою. Тож спочатку річний поліс: мінімум 1800 злотих. Потім навчання, всього-на-всього 230 злотих. Потім іспит на ліцензію. І ви вже на першому рівні. Тепер варто підписати десять контрактів — і ви переходите на другий рівень.

— А наступний крок? Скількох він вимагає контрактів?

— Ста. Що цілком реально протягом десяти місяців. Якщо ви напружитесь, то вже за рік можете готувати тарілочку.

— Тарілочку?

— Перепрошую, тарелю. На велетенський шматок торта, яким є прибутки страхових фірм.

— Ага. А скільки всього сходинок?

— Вісім, і тут є ще одна цікавинка — якби з вами щось трапилося, хтось із ваших рідних може й далі спинатися на наступні сходинки. В нашій фірмі був такий випадок. Один із менеджерів загинув при пожежі, він був тоді на п'ятій сходинці. Дружина вирішила продовжити його справу. Зараз вона директор. Сягнула самої вершини. Заробляє мільйони, хоч уже й не працює, на неї працюють інші, з нижчих рівнів.

«Типова піраміда», — подумала я.

— Чи можуть у якійсь іншій професії родичі небіжчика обійняти його посаду?

— Ну ні, — визнала я, — але чи це обов'язково? Скажімо, я знайду чоловіка, котрий працює на подібну фірму. І не дай Боже, він гине. Чи мушу я тоді продовжувати спинатися замість нього?

— Дуже дотепно, — Ролик усміхнувсь і потер гладкі долоні. — Звісно, що ні. То як воно, пані Малинко? Коли ми можемо зустрітися?

22.06. Рівно ополудні.

— Моя тітка підробляє страховим агентом, — сказала Евка. — За рік вона підписала три контракти. І працює в Освенцимі, де хоч-не-хоч думаєш про смерть.

— Я не знала, що страхові фірми тепер висувають стільки вимог, — зізналась Йолька. — Купувати поліс, платне навчання…

— За тітку заплатила фірма, — тягнула Евка. — Вона ще зробила їм ласку, бо зі ста осіб зголосилося двоє: вона із середньою освітою і якась Тереска, котра працює кур'єром і закінчила ПТУ. Тепер тітка шкодує, бо більше витратила на дзвінки до потенційних клієнтів, аніж заробила. Періодично збирається йти, але її спокушають золотою омегою. Одержить її на шостому етапі, зате на сьомому — навчання в Туреччині.

— А на дев'ятому — відпочинок на Сиріусі, — додала я. — Усе це дуже