Читати книгу - "Горить свіча"

як і про Милану!

Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці — і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені — у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.

Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.

Хтось надумав:

— А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс!

Інший порадив:

— На Ірпінь! З горбів покатаємося!

Це сподобалося всім.

— Поїдемо! Поїдемо!

До них пристало ще кілька саней — з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за поворот — помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку — до яру.

Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.

— Сідайте! Хто не боїться перевернутися — до мене!

Добриня теж випряг коня, прив'язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду — і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.

Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.

— Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору!

Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:

— Но! Соб! Гаття!

Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого — і ти вже на сьомому небі!

Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.

— Р-р-р!..

Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.

— Ой людоньки-и!..

Страховисько підвелося на ноги — з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав — аж заливався.

Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в снігу, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.

Сміх, виск, веселощі…

А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..

Спогад? Марево?

Так, несподіваний спогад, що жив у його пам'яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце.

Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!

Чи ж надовго все це?

Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:

— Добрику, Добрику, що з тобою? Що?

Розділ III

КНЯЗІ

1

В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного — круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в'язка сіна — для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом — для себе.

Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч — до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.

Передній, мабуть, старший, запитав:

— Хто такі?

Добриня натягнув віжки.

— Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.

— До тисяцького Дмитра? — перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. — А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?

Новина вразила Добриню. Він цього не знав.

— Не тисяцький? Як? Чому?

— Чоловіче, ти що — з неба впав? — вигукнув старший. — Та ж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького — боярина Домажира.

— Це новина для нас, — відповів Добриня. — Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.

— Чекай, чекай! — старший підняв руку. — Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?

— Добринею.

— Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?

Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.

— Я таки не помилився! Це ти — Добриня! — вигукнув той злорадісно. — А мене ти впізнав?

— Ні.

— А я Доман… Пам'ятаєш? Той, кого ти за груди брав… От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!

Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім'я — Доман[45]? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав…

Доман під'їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:

— Хто то з тобою?

Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:

— Це мій сусід…