Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Що ж то таке — геніяльна епоха — і коли то було?

Тут ми змушені стати на хвилинку всуціль езотеричними, як пан Боско з Міляну, і знизити наш голос до вникливого шепоту. Мусимо препарувати наші висновки багатозначними усміхами і, як щіпку солі, розтирати в пучечках пальців делікатну матерію важковловних чинників. Не наша вина, якщо часами ми будемо виглядати, як ті продавці невидимих тканин, які вишуканими жестами демонструють ошуканський свій товар.

То сподіялася геніяльна епоха чи не сподіялася? Важко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком, до кінця, сподіятися не можуть. Вони завеликі, щоб уміститися в подію, і зачудові. Вони тільки пробують сподіятися, пробують ґрунт дійсности, чи витримає. І зразу ж відсмикують ногу, боячися втратити свою інтегральність у хисткості реалізації. А якщо вони надламали свій капітал, погубили те і се у цих спробах інкарнації, то зразу ж відбирають, заздрісні, свою власність, відкликають її назад, реінтеґруються, і потім у нашій біографії зостаються ті білі плями, духмяні стигми, ті погублені срібні сліди босих ангельських ніг, розсіяні величезними кроками по наших днях і ночах, в той час як та повнота слави призбирується і зуповнюється безнастанно і кульмінує над нами, перевершуючи у тріюмфі захват за захватом.

А однак, у певному сенсі вмішається вона ціла й інтеґральна у кожній із своїх хистких і фрагментарних інкарнацій. Тут виникає явище репрезентації і заміщеного буття. Якась подія може бути щодо свого походження і своїх власних засобів мала і вбога, а однак, наближена до ока, вона може відкривати у своєму нутрі безконечну і промінну перспективу завдяки тому, що вище буття намагається в ній висловитися і сліпучо в ній зблискує.

Тож будемо збирати ті натяки, ті земні приближення, ті стадії й етапи по дорогах нашого життя, як уламки потрощеного дзеркала. Будемо збирати по шматках те, що є одне і неподільне — нашу велику епоху, геніяльну епоху нашого життя.

Може ми в повсякденному зачерствінні, стероризовані неохопністю трансценденту — надто її обмежили, поставили під сумнів, похитнули. Адже, попри всі застереження: вона була.

Вона була, і ніщо не забере в нас цієї певности, цього світлого смаку, який ми ще маємо на язиці, цього зимного вогню на піднебінні, цього зідхання, широкого, як небо, і свіжого, як ковток чистої ультрамарини.

Чи приготували ми читача в певній мірі до речей, які настануть, чи можемо ми заризикувати подорож у геніяльну епоху?

Наш трем передався читачеві. Відчуваємо його знервованість. Попри подобу пожвавлення, і нам важко на серці, і ми повні тривоги.

Тоді в ім'я боже — сідаймо і гайда!

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Геніяльна епоха

І

Звичайні факти впоряджені в часі, нанизані на його тяг, як на нитку. Там вони мають свої передобставини та свої наслідки, які тісно товпляться, наступають одне одному на п'яти без перерви і без прогалини. Це має своє значення і для наррації, душею якої є тяглість і наступність.

Однак, що робити з подіями, які не мають свого власного місця в часі, з подіями, які прийшли запізно, коли весь час був уже розданий, розділений, розібраний, і тепер вони зосталися неначе б на льоді, невпоряджені, підвішені в повітрі, бездомні й неприкаяні?

Невже час затісний для всіх подій? Чи може статися, щоб уже всі місця в часі були випродані? Стурбовані, біжимо ми вздовж цілого того потяга подій, готуючись уже їхати.

На милість божу, невже тут існує певного роду ажіотаж квитків на час?.. Пане кондукторе! Тільки спокійно! Без даремної паніки, ми все потиху залагодимо у власній сфері дій.

Чи відомо щось читачеві про рівнобіжні пасма часу у часі двоколійному? Так, існують такі бічні відноги часу, трохи нелегальні, щоправда, і проблематичні, але коли везеться таку контрабанду, як ми, таку понаднормову подію не до врахування, — не можна бути занадто вибагливим. Тож спробуймо відгалузити у котромусь пункті історії таку бічну відногу, сліпу вітку, щоб зіпхнути на неї ті нелегальні події. Тільки без остраху. Це станеться неспостережно, читач не відчує жодного поштовху. Хтозна — може, поки ми про це говоримо, нечиста маніпуляція вже поза нами і ми вже їдемо сліпою віткою.

II

Моя мати прибігла нажахана і обхопила мій крик обіймами, хотячи його накрити, як пожежу, і стлумити у фалдах своєї любови. Закрила мені уста устами і кричала враз зо мною.

Але я відштовхнув її і, вказуючи на вогненний стовп, на золотий сволок, який скісно стримів у повітрі, як щем, і не давав себе зіпхнути — повен блиску і кружляючих у ньому порохів, — кричав: — Видери його, вирви!

Грубка набундючилась великим кольоровим богомазом, намальованим на її чолі, набігла вся кров'ю, і здавалося, що в конвульсії тих жил, сухожилків і цілої тої набубнявілої до луску анатомії вона визволиться яскравим, когутячим вереском.

Я стояв розхрещений у надхненні і витягненими, видовженими пальцями показував, показував у гніві, в суворому перейнятті, випружений, як дороговказ, і тремтячий у екстазі.

Моя рука вела мене, чужа й бліда, волокла мене за собою, заклякла, воскова рука, як великі вотивні долоні, як ангельська долоня, вознесена до присяги.

Було наприкінці зими. Дні стояли в калюжах і в жарах і мали піднебіння повне вогню і перцю. Лиснючі ножі краяли медову м'язгу дня на срібні скиби, на призми, повні в перекрої кольорів і пряних пікантерій. Але циферблят полудня громадив на мізерному кружалі увесь блиск тих днів і вказував усі години палаючі і повні вогню.

О тій годині, не можучи помістити жару, день злущувався аркушами срібної бляхи, хрусткою фольгою, і верства за верствою відслоняв своє осердя з литого блиску. І, мов би того було ще не досить, диміли комини, валували сяйною парою, і кожна хвилина вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, яку вхлинало небо несите, весь час відкрите для нових вибухів. Його ясні паланки жбухкали білими плюмажами, далекі форталіції розгорталися у тихі віяла склубочених вибухів — під сяйною канонадою невидимої артилерії.

Вікно кімнати, повне по вінця неба, наринало тими злетами без кінця і переливалося фіранками, які, всі в полуменях, димлячи у вогні, спливали золотими тінями і тремтінням шарів повітря. На килимі лежав скісний, палаючий чотирикутник, хвилюючий блиском, і не міг відірватися від підлоги. Сей вогненний стовп збурював мене до глибини. Я стояв уречений, на розкарачених ногах, і оббрехував його зміненим голосом, чужими, твердими прокльонами.

На порозі, в