Читати книгу - "Джейн Ейр"

учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив.

— Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! — вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку.

Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум'яними щоками.

— Ану вгадайте, хто я така! — сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. — Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн?

За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. «Бесі! Бесі! Бесі!» — повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях.

— Це мій синок, — сказала Бесі.

— То ви одружені, Бесі?

— Так, уже п'ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн.

— Ви вже не живете в Ґейтсхеді?

— Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас.

— Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна.

Проте Бобі присунувся ближче до мами.

— А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, — провадила далі місіс Лівен.

— Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша.

— Джорджіана, певно, гарна, Бесі?

— Дуже. Минулої зими вона поїхала з матір'ю до Лондона; там усі захоплювалися нею,

а один молодий лорд навіть закохався й хотів одружитися, але його рідня була проти. І, уявіть собі, він і міс Джорджіана надумали тікати, та їх вистежили й завернули. А виказала їх міс Рід, я гадаю, із заздрощів. Тепер сестри живуть, як кішка з собакою, — самі тільки сварки.

— Так, так. Ну а як там Джон Рід?

— З ним не все так гаразд, як би хотілося його матері. Він пішов учитись до університету, та його звідти виключили — так, здається, там кажуть? Тоді дядьки захотіли зробити з нього адвоката і послали його вивчати право. Тільки ж це такий непутящий хлопець, що з нього навряд чи що вийде.

— Який він із себе?

— Дуже високий. Дехто називає його вродливим юнаком, але я б цього не сказала — у нього надто товсті губи.

— А як поживає місіс Рід?

— Пані огрядна і з лиця нічого, але, мені здається, вона весь час стурбована, їй не до вподоби поведінка мастера Джона: надто вже він тринькає гроші.

— Це вона тебе сюди послала, Бесі?

— Ні, повірте, я давно вже хотіла навідати вас, а коли оце почула, що від вас був лист і що ви переїжджаєте в інше місце, я подумала собі ще раз глянути на вас, поки ви не заїхали дуже далеко.

— Боюсь, ви в мені розчаровані, Бесі, — мовила я, сміючись; я помітила, що її погляд, хоч який був шанобливий, аж ніяк не виказував захоплення.

— Та ні, міс Джейн... Ви дуже елеґантні, як справжня леді, такою я вас і сподівалася побачити: адже в дитинстві ви не були красунею.

Я всміхнулася, почувши її відверту відповідь. Я відчувала, що вона каже правду, однак, признаюсь відразу, її слова мене трохи засмутили: у вісімнадцять років кожній дівчині хочеться подобатись, і не дуже приємно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.

— Певно, ви тепер дуже розумна, — провадила далі Бесі, ніби втішаючи мене. — Чого ви навчились? Ви вмієте грати на піаніно?

У вітальні стояло піаніно. Бесі відкрила його і попросила мене сісти й заграти їй що-небудь. Я заграла один-два вальси, і вона була в захваті.

— Наші панночки не вміють так добре грати! — вигукнула вона в захопленні. — Я завжди казала, що ви здібніші до науки, ніж вони. А ви вмієте малювати?

— Онде над каміном одна з моїх картин. То був пейзаж, намальований аквареллю, — я його подарувала директрисі із вдячності за її люб'язне посередництво; вона вставила картину в засклену раму.

— Ой, як гарно, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель малювання, а за самих панночок я вже мовчу: далеко їм до вас. А ви вчили французьку мову?

— Так, Бесі, я можу читати й розмовляти по-французькому.

— І ви вмієте шити й вишивати?

— Умію.

— То ви тепер справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде. Ви доб'єтеся свого і без допомоги рідні... Я ще хотіла спитати вас, міс Джейн, чи ви коли-небудь чули про своїх родичів по батькові?

— Зроду не чула.

— Як ви знаєте, пані завжди казала на них, що вони бідняки й зовсім прості люди. Може, вони й бідні, та, як на мене, вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Якось років із сім тому такий собі містер Ейр приїхав у Ґейтсхед і хотів вас бачити. Пані відповіла, що ви вчитесь у школі за п'ятсот миль. Йому, здавалося, було дуже прикро, та він не міг довго залишатись, бо їхав кудись за кордон і його корабель за день-два мав відпливти з Лондона. На вигляд він справжній джентльмен, і я гадаю, що це брат вашого батька. —А куди він мав їхати, Бесі?

— На якийсь острів за тисячі миль, де роблять вино... Наш буфетник казав мені...

— Мадейра? — підказала я.

— Еге ж, саме так — достоту так він його й називав.

— І він потім поїхав?

— Так він і години у нас не пробув. Пані поводилася з ним дуже гордо, а потім називала його нікчемним гендлярем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.

— Цілком можливо, — сказала я. — А може він службовець або аґент якоїсь виноробної фірми.

Ми з Бесі ще з годину говорили про минуле, потім вона пішла. Ще протягом кількох хвилин ми бачились наступного ранку в Лоутоні, коли я чекала на диліжанс. Нарешті ми попрощались коло дверей заїзду «Герб Броклґерстів», і кожна попрямувала своєю дорогою: вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсхеда, а я сіла в диліжанс, що мав відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя в незнаних