Читати книгу - "Жінка у білому"

побоювання вчителя, що силкувався якраз запобігти тому, щоб вона почула такий Джекобів висновок. Побуряковівши з обурення, вона так гнівно рвонулася до малого Джекоба, аж той з переляку заридав знову. Вона вже й розтулила рота, але схаменулась і звернулася не до хлопчика, а до вчителя.

— Марна справа, — сказала вона, — вважати, що така дитина відповідальна за свої слова. Я майже не сумніваюсь: хтось інший уклав йому в голову цю дурницю. Немає жодної людини в селі, котра не була б хоч чимось зобов'язана моїй матері, і, якщо є люди, що забули про шану і вдячність до її пам'яті, то я знайду їх. Якщо я маю хоч якийсь вплив на містера Ферлі, вони жорстоко поплатяться.

— Гадаю — ні, більше того, я певен, міс Голкомб, що ви помиляєтеся, — сказав учитель. — Все це від початку й до кінця просто вигадка цього дурного й затятого хлопчиська. Він бачив, чи йому здалося, що бачив, якусь жікку в білому, коли учора ввечері йшов через цвинтар. Та постать, справжня чи уявна, нібито стояла біля мармурового хреста, якого всі в Ліммеріджі знають як пам'ятник над могилою місіс Ферлі. Цих двох обставин вистачило, щоб підказати хлопчикові ту відповідь, яка, цілком природно, так вас вразила.

Видно було, що міс Голкомб його слова не зовсім переконали, але вона, напевне, відчула: вчителеве пояснення надто розумне, щоб заперечити його відкрито. Тож вона лише подякувала йому за увагу, пообіцявши навідати його ще, коли її сумніви розвіються. Потому вона вклонилась і перша вийшла з класу.

Під час цієї дивної сцени я стояв осторонь, уважно слухав і робив свої висновки. Щойно ми зосталися вдвох, міс Голкомб запитала мене, яка у мене склалася думка про все почуте.

— Думка у мене склалася цілком певна, — відповів я. — Я вірю, що хлопцева розповідь заснована на дійсному факті. Зізнаюсь, мені дуже хотілося б побачити пам'ятник над могилою місіс Ферлі та обдивитися землю довкола нього.

— Гаразд, ви побачите могилу.

Якийсь час ми йшли мовчки; міс Голкомб міркувала.

— Те, що сталося в школі, — заговорила вона знов, ― геть витіснило мені з голови всю справу з листом, і тепер я ніяк не можу зосередитись на думці про нього. Може, не варто більше розвідувати, а краще почекати до завтра й передати все в руки містера Гілмора?

— Ні в якому разі, міс Голкомб! Навпаки! Те, що сталося в школі, якраз переконує мене в тому, що треба й далі провадити розшуки.

— Чому?

— Тому що шкільна подія підтверджує мою підозру, яка зародилася, коли я прочитав анонімного листа.

— Напевне, у вас були підстави, містере Гартрайт, досі приховувати від мене вашу підозру?

— Я сам боявся плекати ту підозру. Вона мені здавалася вкрай безглуздою, і я поставився до неї з недовірою, як до плоду моєї хворої уяви. Та більше я не можу так думати. Не тільки хлопцеві відповіді на ваші запитання, а й випадкові слова, що їх зронив учитель, пояснюючи всю історію, воскресили в мені той здогад. Можливо, наступні події доведуть, що я помиляюсь, міс Голкомб, але нині я твердо переконаний, що гаданий привид на цвинтарі й автор анонімного листа — одна й та сама особа.

Вона зупинилася, зблідла й пильно подивилася мені в обличчя:

— Хто ж це?

86

— Шкільний учитель, сам того не відаючи, відповів вам. Говорячи про постать, яку хлопчик бачив на цвинтарі, вчитель сказав: «Жінка в білому».

— Невже Анна Катерік?

— Так, Анна Катерік.

Вона важко сперлась на мою руку.

— Не знаю чому, — мовила вона тихо, — але ця ваша підозра так мене лякає, так непокоїть! Я відчуваю... — Вона замовкла й спробувала усміхнутись. — Містере Гартрайт, — повела вона далі, — я покажу вам могилу і зразу ж піду собі додому. Лору не можна лишати саму надовго. Краще я повернусь та посиджу з нею.

Тим часом ми підійшли до цвинтаря. Церква, понура будівля з сірого каменю, стояла у видолинку, захищена від суворих вітрів, що гуляли довкола по вересовій рівнині.

Могили тяглися по схилу пагорба, — трохи далі, вбік від церкви. Цвинтар був оточений невисоким муром із грубого каменю. Голий і відкритий лежав цвинтар під небесами, й лише в глибині його, де вниз по кам'янистому схилу дзюркотів струмочок, купка карлуватих деревець кидала скупу тінь на вбогу, миршаву траву. Зайти на цвинтар можна було з трьох боків — там, де до огорожі ззовні й зсередини тулилися широкі кам'яні східці. Неподалік від одного з таких входів, за струмочком і деревцями, височів мармуровий хрест над могилою місіс Ферлі, пануючи над скромними надгробками, що стояли довкола.

— Далі я можу і не йти з вами, — сказала міс Голкомб, показуючи на мармурового хреста. — Ви ж розповісте мені, коли знайдете що-небудь таке, що б підтвердило ваш здогад. Зустрінемося вдома.

Вона пішла, залишивши мене самого. Я зразу ж зійшов униз до цвинтаря, по кам'яних сходинках потрапив на цвинтарну доріжку, що вела просто до могили місіс Ферлі.

Трава довкола була надто низька, а грунт надто твердий, щоб можна було розгледіти чиїсь сліди. Не знайшовши слідів, я уважно оглянув хреста й мармурову плиту під ним, на якій вирізьблено було напис.

Білий мармур хреста подекуди вкривали плями від негоди, так само й більшу частину плити, де був напис. Але менша частина плити відразу привернула мою увагу своєю дивовижною чистотою — там не було ані пляминки. Я придивився і зрозумів, що її витирали — чи мили — зовсім недавно; рука з ганчіркою рухалася згори вниз. Між митою і немитою частинами пролягла чітка межа. Хтось почав був мити пам'ятник і чомусь не докінчив роботи. Хто ж то міг бути?

Я роззирнувся навкруги, міркуючи над цим питанням. Із того місця, де я стояв, не було видно й признаки людського житла. Довколишня місцевість була справжнім царством мертвих. Я вернувся до церкви, обійшов її з тилу і кам'яними сходинками спустився за огорожу. Звідси починалася стежка, що вела вниз, до занедбаної каменярні. На одному схилі каменярні стояла хатина, а перед порогом стара жінка прала білизну.

Я підійшов до неї і завів мову про церкву та про цвинтар. Вона охоче розговорилась і майже зразу сказала мені, що її чоловік і гробар, і паламар заодно. Потім я похвалив пам'ятник місіс Ферлі. Стара похитала головою і сказала, що це я ще не бачив його в найкращому вигляді. Доглядати пам'ятник було обов'язком її