Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

хатка, i її заповняло при тому теплом внутрiшнього усмi-ху) — раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, — i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири — псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiт-тєвими баками, який щоразу переходили, — щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами — адресу все-таки пам’ятала — навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiд-пилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос — нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на увазi не ту вулицю, — вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, — розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, — вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не пiдво-дила, — еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важ-ливiша за просторову. Ще й як пiдвела.

Десь iз годину це тривало — а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову "ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою — в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити — не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба — i тут, як в газетних об’явах, можливi варiанти — хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.

Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс…

Першої їхньої ночi, тої безумної — фестивальної! — ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi — хiба по припаркованих iномарках знати — будиночок о двох кiмнатах "через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п’яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтогра-фiї, — "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" — зареготала вона, попри фiзичну втому — повертало на другу безсонну добу! — все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, — у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, — i, бiдняточко, п’яна як хлющ: "Слухай, — чiплялася, зачувши щось незвичне, — як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Нє, серйозно", — а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", — те дiалектне "Подякувала" — як учили вдома! — чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Во-на ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", — дi-лилася з ним на зворотньому шляху в автi, — стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", — а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої, самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв, потребує — батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нi-коли не скупиться на об’яви благословення, на розвiль-женi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, — сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч’?" — "Червону", — до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала — червону", — i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, переливає через верх, — о, свiт лю-бить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнак-ший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт — i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! — старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно моло-дих!" — "Та ну, — ронить вiн протягло, мало що не мрiй-но, — їм не до того, у них — Любов", — останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло лист-ка, благословення, — потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив — наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, — що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати — тiльки по-крупному, i коли вже не коханням — не-мишачим: справжнiм! — то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм —