Читати книгу - "Подвійне дно"

— Ти плакала уві сні. І в тебе прискорений пульс. Болить у грудях?

— Так. Важко дихати.

— Гадаю, це невроз. Він іноді викликає невелику тахікардію. Приїдемо додому, поведу тебе на кардіограму. В нас останнім часом якесь божевільне життя. Тобі треба взяти лікарняний, я випишу.

— Зі мною все гаразд. Нічого, Вадику, все якось минеться. Вибач, що розбудила.

— Гадаєш, я спав?

А чому тобі не спиться, Рудий? Невже чортова сучка Танька має рацію і я для тебе щось більше, ніж подруга? Ні, я не хочу втратити тебе, Рудий. Тому я опиратимусь цьому з усієї сили.

Ранок похмурий, у мене болить голова. Рудий щось ремонтує в дворі, а я лежу під ковдрою, не в силі підвестися. Щось мені останнім часом зле, треба вітаміни попити.

— Вставай, балерино.

В кімнату входить… Танька. На ній синій обтріпаний халат і розтоптані капці. Ой, Танько, хіба можна отак ходити? Це ж просто жах!

— Ну, чого ти? Прийшла, дай, думаю, зготую вам сніданок, бо Старому важкувато поратись, а ти, вочевидь, нестулепна. Та дивлюсь, а ти ще спиш. Ач, принцеса на горошині! А ще казала, що не спиш з Рудим.

— Ні, ми спимо разом — іноді, тобто в одному ліжку, та між нами нічого нема…

— Якби це була не ти, зроду б не повірила. Але з тебе станеться. Дурна ти, Лізко, як сто пудів диму. Дивись, знайде собі іншу…

— Та я все надіюсь, що знайде, а вони якось не тримаються біля нього.

Танька дивиться на мене, як на божевільну, потім осудливо хитає головою:

— Боже мій, і як ти тільки на світі живеш? Тебе ж, либонь, і кури клюють?

— Не клюють.

— Бо в місті їх немає, а то б всенепремінно клювали. Вставай снідати.

Я виповзаю з-під теплої ковдри. Ой, голова болить, отак завжди восени і взимку. Та ще Танька ніяк не здогадається піти. От, чорт забирай!

— Гарна білизна, мабуть, дорога?

— Недуже.

— І скільки віддала?

На мені синя шовкова помережена сорочечка, купувала на ринку, та якість непогана. Чого це Танька причепилась?

— П’ятдесят гривень.

— Боже, це ж половина моєї платні — якби я її отримувала!

Я мовчки стягаю з себе сорочку, а вона стоїть і дивиться. Може, в неї з орієнтацією щось негаразд? Щось я таке чула, начебто у в’язницях жіночих процвітають збочення.

— Слухай, балерино, а ти ж гарна! Та не дивись на мене так, я не в тому плані. Ти таки гарна. Я розумію, чому і Стась, і Рудий гинуть за тобою… Знаєш, я завжди тобі заздрила. А оце сьогодні перестала нарешті.

— Чому?

— Тому що тобі буде болісніше старітися, ніж мені. Ти надто гарна. А що мені втрачати?

— Ну, якщо дивитись на проблему з цього боку…

— А ще тобі важче жити, бо ти надто вразлива, все до серця береш. Ні, я б так не хотіла.

— Я рада, що це тебе потішає.

Ми снідаємо, потім збираємось. Старий сидить і насолоджується нашою метушнею. Він звик бути у великому гурті людей, він звик до молодих голосів, до своєї постійної потрібності, от і радіє нам, хоч я бачу — він не хоче, аби ми їхали. Він сумує за нами, за своїм неспокійним життям, він занудився сам, наш Старий. Інтернат закрили, бо нема коштів його утримувати. В цій країні всі зміни тільки на гірше.

— Ми скоро знов приїдемо, Павле Семеновичу, — мені шкода його залишати, хоч тут, у Березані, він ніколи не буває сам. — Тільки впораємось — і до вас.

— Так, а я чекатиму. Ти навіть не думай нічого такого, я обов’язково дочекаюсь вас обох. Буду щиро радий вас бачити — і бачити щасливими. А тепер, я знаю, вам час їхати, то посидимо перед дорогою.

Ми сідаємо у вітальні. Танька похмуро дивиться у вікно. Мабуть, ми таки змирились з існуванням одна одної. Що ж, це добре. Власне, майже в кожному з нас є щось таке… справжнє. Це Старий нас так виховав.

— Ну, все, з Богом.

Ми виходимо у двір. Он що ремонтував Рудий — огорожу! Старий по черзі цілує нас. Я повертаюсь до Таньки.

— Бувай, балерино, — вона ляскає мене по плечу. — Ще побачимось. Тільки під ноги дивись, бо ти в хмарах літаєш, а люди грішні по землі більше…

Виїзд з Березані недалеко від кладовища. Ось пропливла повз нас табличка «Березань», ось вигнув спину знайомий місток. У мене на колінах — невелика синя тека з паперами. Що тут накопав Старий? А він в’їдливий і ретельний, я його знаю.

— Ну, поглянь, що там. — Рудий вправно веде машину, шосе порожнє. — Тобі ж цікаво.

— А тобі — ні?

— Мені теж цікаво, визнаю.

Я розв’язую поворозки. Так, ось копія свідоцтва про народження. Климковська Еліза Ігорівна, стать — жіноча, народилась четвертого липня 1973 року, в місті Дніпропетровську. Ну, це я й сама знаю, в мене ж є метрика на руках. Батьки — жирний прочерк. Що ж, у нічиїх дітей батьків не буває… А це що?

Це — виписка з пологового будинку. Отже, пологовий будинок міста Кременчук, породіля — Климковська Любов Василівна, 1949 року народження, народила дівчинку вагою 3 кг. 400 г. Пологи вчасні, без патологій. Що ж, і на цьому вдячна, нешановна Любов Василівно. Але чому місце народження в метриці вказано неправильно?

— Лізо, це означає, що тебе реєстрували в Дніпропетровську, таке роблять: пишуть в графу «місце народження» те місто, де реєструють. Я знаю, таке й досі трапляється.

— Чому?

— А чорт його знає, хто їх там розбере, тих бюрократів. Нормальній людині їх логіка недоступна, ти ж знаєш. Згадай, як прописувався Валько.

Валько — це колега Рудого, на диво невдатний тип. І от Валько одружився і вирішив прописатись до дружини. Та за санітарними нормами в «хрущовці» нікого вже не прописували. А коли Валько спробував стати на квартирну чергу, знов не вигоріло — за іншими нормами вийшов надлишок площі. Ця історія тяглась би безкінечно, та померла Валькова тітка і лишила йому спадщину — квартиру. Хеппі-енд, пані і панове. Всі, окрім тітки, щасливі. Грає туш. Я згодна з Рудим, таке могло статися, бюрократи — особлива категорія людей. Оце вдома начебто нормальна людина, в компанії друзів — просто слів нема, а прийде на роботу — і все, де тільки дівається його людиноподібність! Сидить за столом, сволота, і псує людям нерви. Роздвоєння особистості в них, чи що?

Поїхали далі. Ось ксерокопія заяви: «Я, Климковська Любов Василівна, відмовляюсь від своєї доньки,