Читати книгу - "Подвійне дно"

Климковської Елізи…». Що ж, дорога матусю, то це так просто робиться? Народила, кинула, як непотріб, і пішла? Із почуттям чесно виконаного обов’язку? Не знаю. Я б таких власноручно вішала.

А оце вже пішли виписки з історії хвороби. Чи ні? Це ксерокопія. Ось помітка: вдочерінню не підлягає. Але чому? Я знаю, що названим батькам не дають хворих, а, судячи із записів у картці, я була патологічно здоровою дівчинкою. Ось, записи свідчать, що я нічим таким не хворіла, навіть стафілокок не підчепила, а це ж найперша лікарняна інфекція, яку чіпляють всі покинуті діти.

І ось цікавий документ, вже оригінал. Климковська Любов Василівна, перекладач, науково-дослідний Інститут титану. Не перебувала на окупованих територіях, не притягалась… Цікаво.

— Слухай, Андрій казав, що його мати теж працювала перекладачем в науково-дослідному інституті, в Дніпропетровську. Що це означає, збіг такий?

— Лізо, такий збіг має дивний вигляд. Я, до речі, вважаю, що наш пацієнт не був з нами щирим. Ти ж йому теж не повірила?

— Ну, спочатку повірила, а потім подумала, дещо пригадала… Так, він сплів нам казочку. І якщо він нам не пояснить, що це означає, я його вижену.

— Маєш рацію.

Далі йдуть якісь відношення, направлення в будинок малюка — в тому ж таки Дніпропетровську. Ось примітка: «Мати навідує». Може, тому мене не віддавали на вдочеріння, бо мали надію на те, що Любов Василівна схаменеться, стерво таке, і забере дитину? Даремні надії.

Далі — наказ про передачу вихованки Климковської Елізи до будинку малюка в Миколаєві. Навіщо? Офіційно — через упорядкування системи притулків. За цим може ховатися, що завгодно. Розпливчасте формулювання. То це саме тут я надибала Ведмедика? Бо ось позначка виховательки про агресивну поведінку. А потім мене знову перевели — до будинку малюка в Мелітополі. Цього разу про причини нічого не сказано. Ще Старий дивувався: навіщо мене стільки разів переводили? А оце і зовсім цікаво: офіційний запит Климковської Любові Василівни про місцезнаходження її доньки Елізи. І відповідь: Климковська Еліза Ігорівна була віддана названим батькам на вдочеріння у березні 1976 року. Що за маячня? Ніяких названих батьків я не знаю. Я весь час була в притулку. То чому це приховали від моєї матері? Навіщо мене постійно перекидали з місця на місце? Заплутували сліди? Але навіщо?!

— Глянь, Рудий, що це таке?

— Дай… чорт, маячня якась.

Запит на дозвіл змінити ім’я та прізвище вихованці Елізі Климковській — і резолюція «Відмовити». Куди запит? В управління КДБ Дніпропетровська, де я знов опинилась у 1977 році. Бачили ви щось подібне? І до кого звертались? Так, майор Корбут. Він же й відмовив.

Я перебираю папери. Медична картка, відмітки про щеплення, звичайні записи педіатра. І скрізь приписка: «Дівчинка на контакт не йде». Справді, я пам’ятаю, що була похмурою дитиною. Я рано зрозуміла, хто я і що зі мною.

— Наскільки я розумію, до твоєї долі доклали рук люди з КДБ, а там простих справ не було. То може, нам варто поїхати до Дніпропетровська, розпитати декого? Я впевнений, ще є живі свідки. Звичайно, часу минуло багато, та, може, хтось щось пригадає? Зрештою, може, ще жива твоя мати?

— Ні!

— Лізо, це нерозумно. — Рудий заспокійливо кладе руку мені на плече. — З усього видать: те, що зараз заварилось навколо твоєї персони, має витоки в минулому. Там і треба шукати відповідь. І я гадаю, Старий мав рацію: цим матеріалам ціни немає, тільки він і міг зібрати їх, бо він все життя провів у цій системі. І в наших опонентів таких відомостей немає і бути не може — ну, якщо вже вони розпитували Старого та інших.

— Зате вони знають, що відбувається зараз, а ми навіть не здогадуємось.

— Ну, і як, допомогло їм те знання? Вони шукають щось, що в твоєму минулому, якого ти не побажала знати свого часу. І мені здається, що саме тому ти ще жива, моя квіточко.

В словах Рудого є певний сенс. Що ж робити? Мабуть, треба взяти на роботі відпустку і поринути у розслідування. Інакше все це може погано скінчитися, от просто печінкою відчуваю.

— Куди тепер? — Рудий в’їжджає в місто. — Що робитимемо?

— В мене є невикористана відпустка. Зараз пацієнтів небагато, візьму відпустку і поїду до Дніпропетровська. А звідти тобі зателефоную і все розкажу, як там і що… Чого ти, Вадику? Що я таке сказала?

— Нічого. Але якщо ти гадаєш, що я відпущу тебе саму, то час тебе освідчити у психіатра. В мене теж є невикористана відпустка. Отже, їдьмо спочатку до мене на роботу.

Рудого відпустили неохоче. Головний лікар довго зітхав і мозолився, але зрештою підписав заяву. В мене на роботі чекала Вікторія Левківна — в неї знову болів зуб, і шеф гарячково розшукував мене. Ні на кого іншого Вікторія Левківна не погоджувалась, зціпивши зуби, як партизан на допиті. Звичайно ж, після тріумфального пломбування розім’яклий шеф підмахнув заяву, висловивши мені співчуття у зв’язку зі смертю сестри.

Колега Матяш у повній прострації з виглядом вмираючого лебедя побажав мені добре провести час, а Рудий, підступно всміхаючись, пообіцяв йому розрадити мене. Я знаю, як діє Рудий на осіб обох статей. Жінки починають літати навколо нього, як оскаженілі метелики, а чоловіки починають розуміти свою недосконалість. Колега Матяш зів’яв, як зірвана маківка. Нічого, медсестра в регістратурі тебе потішить. Я не люблю, коли в чоловіка так багато рослинності на тілі.

— Поїхали додому, там наш пацієнт придумав для нас чергову казку. — Рудий втомлений до краю, та й я не краща. — Купимо харчів, бо він, либонь, вже замазку на вікнах пооб’їдав.

Я плентаюсь до крамниці, наповнюю пакети припасами. Рудий, як завжди, має рацію. Я б і не подумала погосподарювати.

— Їдьмо.

Машина рушає. Вже майже зовсім темно, ми белембались цілий день. Нічого, ось завтра… Що це таке, що за звук? Якась музика…

— В тебе є мобільник? — Рудий озирається на мене. — Звідки?

Чорт, дійсно, це ж мобільник пищить. Ось він! Ну, і на що тут натискати, аби почути того, хто дзвонить?

— Ось, натисни кнопку, нещастя! — Рудий сам натискає кнопку. — Тепер відповідай.

— Алло!

— Елізо, ти чуєш мене? — Стась чимось схвильований. — Де ти зараз?

— Ми з Рудим їдемо до мене додому.

— Негайно повертайте назад.

— Чому?

— В тебе вдома засідка. Тебе чекають люди Деберца.

— Але…

— Знаєш, де висілок Сонячний? Скажи Рудому, хай править туди, я вас зустріну. Все, давайте, я чекаю. Потім все поясню.

Рудий мовчки дивиться на мене. Що він думає? Я