Читати книгу - "Аптекарка"

можна було прищепити почуття відповідальності та серйозність. Зрештою, Герман Ґрабер довірив його мені, тож невже я не мала поважати останню волю старого? До того ж я вважала себе надто слабкою, щоб вирішувати.

Мабуть, я пряла думку вже зо дві години, як несподівано у двері спальні постукали. То був Дітер, мовляв, як у мене справи й чи не потребую я, бува, чогось.

— Ми майже завершили, тож усе знову тіп-топ, — сказав він. — У мене гуде голова. Ти б не хотіла погуляти зі мною годинку?

Мені б точно було більше користі від годинної прогулянки листопадовими туманами, ніж від лежання у ліжку. Проте я відхилила його пропозицію; думка про те, що Левін і Марґо залишаться самі вдома, здавалася мені нестерпною, хоча в понеділок у них знову буде така нагода.

— Марґо мусить забратися! — мимоволі вирвалося з моїх уст. Письмове звільнення — рекомендованим листом — то буде перший правильний крок. До того ж завтра, вирішила я.

Слава Богу, Марґо не заглядала до мого притулку болю, але тут зайшов Левін і запитав, чи я б не хотіла свіжого чаю або супу з пакетика.

— Марґо також недобре, — нетактовно зазначив він.

Я перевела погляд за вікно.

— У тебе ще цього року залишилася відпустка? — спробував він завести розмову вдруге.

Хоча в мене і був поганий настрій, але допитливість нікуди не зникла.

Левін дістав з кишені запрошення на весілля. Доктор медицини, стоматолог Ізабель Бетхер повідомляла про своє весілля з колегою, у якого було довжелезне іспанське прізвище. Це подруга з університету, яка в Ґранаді закохалася в чоловіка з поважної родини. Весілля буде в Андалусії, тож варто було б туди навідатися.

За всієї моєї печалі я не могла відмовитися. Свято було заплановане вже на наступні вихідні.

— Чи є ще квитки на літак? — запитала я.

Левін засміявся. Літати нудно, звісно ж, він повезе нас на «порше».

Я замовкла, але в душі страждала. Я не могла взяти понад п’ять днів відпустки, до того ж їхати машиною було б для мене надто виснажливо.

— Їдь сам, — зітхнула я.

Левін похитав головою.

— На довгих дистанціях люди змінюють одне одного за кермом. Чого ти не хочеш? Ти ж не така вже й стара!

Хоча він це й сказав жартома, але зачепив мене за живе.

— Ти хоча б чув колись, що таке ходити на роботу? Такі тури ідеально підходять для студентів, які лінуються працювати.

— Гаразд, подивимося, — відповів Левін. — Я запитаю Дітера й Марґо.

— Якщо Марґо поїде з тобою, я завтра ж подам на розлучення.

Левін глянув на мене настороженим поглядом.

— Ревнуєш?

— До такої? Я не можу її терпіти. Там сам знаєш. Але для ревнощів у мене нема ні найменших підстав.

Левін зачув лихо, тож вийшов з кімнати.

Увечері я довідалася, що він планував виїжджати з самого рання, бо Дітер також з ним не їхав.

— Щоб ти не хвилювалася, я зроблю на своєму шляху зупинку, — сказав він.

Я прийняла п’ять таблеток валер’янки, щоб випадково не зробити йому зранку кави. Левін спакував речі й на кілька годин заснув біля мене, але я цього не помітила. Коли прокинулася, то «порше» з Левіном уже прямував до Іспанії.

Я скористалася відсутністю Левіна для нечесного вчинку. У газету подала оголошення: ПРОДАМ ДЕШЕВО МЕБЛІ ЧАСІВ ДІДУСЯ. До цього часу ми не обговорювали, кому належав похмурий дубовий буфет Германа Ґрабера чи інший подібний інвентар — мені чи йому. У заповіті цей пункт залишився невисвітленим. Важливі ті речі для Левіна чи ні, мене не обходило, я хотіла звільнити ту мансарду й користуватися нею, до того ж одна. Він мав собі комірку для навчання, а де ж була моя?

Усе розкупили за один вечір. Мені дуже подобаються гарні старі меблі, але ці ніколи не були гарними. Тому я раділа, коли їх позбулася. Дітера в домі не було, тож він не бачив, як скупі люди на вантажних автомобілях, а також професійні ділки й торговці, крекчучи, виносили з дому весь той мотлох. Марґо хоч і дивилася на все це з роззявленим ротом, але не мудрувала над тим, чи мій вчинок був чистим з морального погляду. Вишкірившись, вона махала молодій парочці, яка транспортувала чорний гардероб з вирізьбленими глухарями й оленями.

На вихідних я залишалася з Марґо сама, тож мала намір змусити її гарувати, мов рабиню. Вона не раз запитувала, для чого мені, власне, ті мансарди. Наприклад, для гостей, відповідала я, а може, для бібліотеки чи простору для хобі.

Кімнати на горищі досі не знали ремонту. У планах їх треба було б встелити новим килимовим покриттям, стіни мали бути обклеєні світлими шпалерами. Марґо стогнала. Яка користь із того прибирання, якщо там усе одно буде ремонт! Вона щодо цього таки мала рацію, але товстий шар пилу та павутину я принципово не хотіла бачити у своєму домі, до того ж, так могли завестися шкідники.

Ми шкребли й мели разом.

— Ти тіко гляди! — по-панібратськи зауважила Марґо. — А в маленького крота сили, як у ведмедя.

То мав би бути комплімент. Я промовчала. Вона ж теревенила далі.

Левін уже точно на шляху додому, напевно, якраз у Барселоні, адже найкраще спиться таки вдома…

У мене мурашки забігали по шкірі.

Мені треба було себе пересилити, щоб у таку мить майже інтимної близькості ще