Читати книгу - "Аптекарка"

раз завести розмову про звільнення. Коли ж вона знову заговорила про «нашого» Левіна, я більше не могла стриматися.

— Тебе не повинно цікавити те, коли повернеться мій чоловік, — відказала я. — Тебе має непокоїти лише пошук нової квартири. Якщо ти не зробиш цього добровільно, я звернуся по допомогу до юриста. Ми не укладали з вами договору про оренду, як ти, мабуть, сама знаєш.

Марґо вдалася до принизливого упрошування. Вона, мовляв, могла б прибирати квартиру на другому поверсі, а жити з Дітером тут на горищі, тоді у мене були б ще чотири додаткові кімнати.

— І як ти собі це уявляєш? — заперечувала я. — Тут нагорі немає ані ванної, ані кухні. Водні комунікації сягають лише другого поверху.

Та це можна було б виправити, запропонувала вона з поглядом переляканого кролика.

— Он як! І хто мав би за це платити? Може, ти?

Мансардні вікна мені подобалися найбільше. Я чітко уявляла собі тут свій прихисток, територію, куди не було доступу всім мешканцям дому. Через бруд світло не проникало крізь вікна.

Тим часом Марґо охопив запал до роботи. Вона принесла чисту воду та смердючі ганчірки зі своєї квартири. Очевидно, що в такий спосіб вона сподівалася мене задобрити. Власне кажучи, вікна потребували лише перефарбування ― за якістю вони були вічні. Я сиділа на підвіконні й ловила віконниці, щоб причинити їх і дослідити ступінь зношення. Вони були зроблені на совість, але, звісно ж, фарба полущилася. Марґо перейшла з відром до другого вікна.

— Віконниці треба зняти. Нехай Дітер їх відшліфує і пофарбує, — сказала я.

Він усе зробить, одразу ж запевнила мене Марґо.

Я вилізла на підвіконня й спробувала зняти віконницю із завіс, але мені не вдавалося.

— Не бабське то діло, най ся хлопи тим займают, — сказала Марґо.

І цим самим розбудила мою гордість.

— Тримай мене міцно, Марґо, — скомандувала я.

Жінка обхопила мої ноги, затиснувши всю мене, немов у залізні лещата. До мого носа долинав запах її поту. На жаль, у мене були надто короткі руки, щоб міцно вхопитися за віконницю.

— Краплю мастила в шарніри, — сказала я, — і то буде дитяча забавка.

Я збігла донизу, щоб принести мастило для швейних машин.

Коли знову піднялася нагору, Марґо стояла колінами на підвіконні. Її обличчя було геть червоне від напруження.

— Гелло, ходи підтримай мене! — гукнула вона майже командним тоном. — Видиш, же мам довші руки!

Я підійшла до неї і з неохотою міцно обхопила її кісточки. Ноги Марґо були кольору синьо-червоного мармуру, після гоління відросла чорна щетина. Поношені легінси сягали тільки до колін. Із зелених капців вибивалися жовті зроговілі п’яти трупного кольору. Важко передати словами мою огиду. Та найбільше мене виводив із себе тоненький потічок поту, який повільно й безперервно стікав зі штанини на мою праву руку.

Вона випрямилася. Одним різким рухом ухопила віконницю руками, але під її вагою раптом почала балансувати на краю.

Саме в цю мить на мене впала слизька крапля поту. Через невимовну відразу мною прокотився спонтанний імпульс, і я її відпустила. Марґо зірвалася з вікна, тримаючи віконницю обома руками. Я з жахом витріщилася у глибину. Там, двома поверхами нижче, лежала вона, мертва чи жива — важко було сказати. Через поспіх я перекинула відро з чорною від бруду водою, зашпорталася об мітлу, впала, різко скочила на ноги й злетіла вниз, перестрибуючи сходинки так, немов утікала від фурій.

Знадобилося всього кілька секунд, щоб я вискочила у сад, туди, де на кам’яній терасі лежала Марґо. Вона дихала, але була непритомна. Я намацала її пульс, який ще можна було відчути. Що робити? Я була вдома сама.

Звісно ж, я викликала карету швидкої. Два фельдшери й лікар екстреної допомоги доставили Марґо у лікарню. Сама заледве притомна, я намагалася додзвонитися до фірми, де працював Дітер, і довідатися, чи йому зможуть повідомити про те, що сталося. На тому боці говорив лише автовідповідач. Можливо, можна було б зв’язатися з Левіном в Іспанії через повідомлення на радіо?

Я зателефонувала Доріт. Майже беззвучно повідомила, що Марґо випала з мансардного вікна.

— Вона мертва? — запитала шокована Доріт.

— Ні, але мені так і не змогли пояснити, наскільки серйозно вона постраждала.

— О Боже, ти сама не своя, — сказала Доріт. — Ти бачила, як це сталося?

— Не зовсім. Я була в тій самій кімнаті. А тоді побачила, як вона лежить унизу. То було жахіття.

— А як так сталося, що вона ні з того ні з сього випала з вікна? — запитала кмітлива Доріт. — Таке ж буває лише з дітьми…

— Вона хотіла зняти віконниці. Їх треба було фарбувати.

Доріт присвиснула крізь зуби.

— Звісно ж, про тяжко травмовану не годиться говорити погано, але ж це безвідповідальна легковажність ― виконувати таку роботу самій!

Я не виправляла Доріт.

— Усе буде добре, — сказала вона, підбадьорюючи. — Можливо, це стане їй наукою. Спершу заспокойся. А якщо хочеш — приїжджай до мене!

Я б залюбки поїхала в Гейдельберг і віддалася материнській опіці Доріт. Але сідати за кермо машини була неспроможна. Треба було дочекатися Дітера.

Щоб повернути в голову ясний розум, я заварила собі міцної кави. Та не встигла її випити, як усе виблювала. Тоді піднялася вгору по сходах й оглянула місце злочину. Крізь підзорну трубу я подивилася на будинки, які стояли за садом. Десь там жили й друзі Ґеро. Чи