Читати книгу - "Тільки разом"

світу користувалися есперанто!

— Господи! — скривилася Кет. — Яке занудство!

Андре на секунду замислився й кивнув.

— Ти права. Якби люди говорили однією мовою, я б утратив до мовознавства будь-який інтерес!

— Я нізащо б не стала твоїм другом! — сказала Кет, кинувши сердитий погляд на оголошення. — Я б подумала, що ти нудний самозакоханий ботанік!

— Але ж ти стала! — переможно посміхнувся Андре.

— Сама собі дивуюся! — не здавалася Кет. — Адже ти й насправді нудний самозакоханий ботанік!

— Але ж і ти не геній! — не переставав посміхатися хлопець. — Проте, я дружу з тобою!

— От бачиш! Чому б тобі не спробувати знайти звичайного друга — такого, як я?

Посмішка зникла з обличчя Андре, він насупив брови й сапнув носом.

— Я не знаю нікого, хто був би схожим на тебе, — сумно сказав Андре. — Ти — незвичайна. Ти — виняток з усіх моїх правил. Ти знаєш, я не люблю порушувати правила, бо правила не можна порушувати безкарно. Удруге я не ризикну. Я шукатиму такого друга, який буде для мене відкритою книгою. Я шукатиму того, про кого не треба цілодобово думати!

Кет розкрила рота, щоб щось заперечити, але обличчя в Андре було темним і рішучим, і дівчина утрималась від коментарів.

Помалу люди почали звертати увагу на незвичне оголошення. Хтось дивився на Андре з недовірою, хтось — із співчуттям, хтось посміхався й весело бажав хлопцю успіхів у пошуках друга. Молодий азіат попросив дозволу сфотографуватися з Андре, і хлопець не заперечував. Руда дівчина підморгнула Андре й засунула до його нагрудної кишені шматочок паперу з номером телефону. «Ah, mein lieber Junge!» — мовив літній чоловік у білому костюмі, поплескавши Андре по плечу. Хлопець посміхнувся і сказав, дивлячись йому вслід:

— Як думаєш: хороший художник цей німець?

— Він сказав, що він художник?

— Він сказав: «Ах, мій любий хлопчику!» — пояснив Андре.

— Звідки ж ти взяв, що він — художник?!

— Його руки, — знизав плечима хлопець.

— І що з його руками? — скривилася Кет.

— Під нігтями масляна фарба. Певно, приїхав на етюди.

Кет помовчала, закусивши нижню губу, і видавила:

— Знаєш, ти не знайдеш друга. Із тобою не можна дружити, тебе можна тільки обожнювати!

— А ти? — примружився хлопець.

— Я… — опустила очі Кет. — Я…

— Привіт! — високий худющий парубок у строкатій сорочці підійшов до Андре і простягнув руку. — Кріс Фріман.

— Привіт! — потис руку парубку Андре. — Андре Леруа. Спеціалізація?

— Астрофізика.

— IQ?

— 165.

— Оооо, яка радість! — зіронізувала Кет.

— 150.

— 23.

— 15.

— Не засмучуйся, у тебе ще все попереду! — посміхнувся Кріс.

— Я не засмучуюся. Розумові здібності досягають свого піку в 26 років. Будеш моїм другом?

— Ні, — сумно відказав Фріман.

— Чому?! — скрикнула Кет.

— Чому?! — здивувався Леруа.

— Я… — Кріс відвів очі. — Я тут ненадовго…

— Нічого! Писатимемо листи! — знизав плечима Андре.

— Я помираю. Вибач! — тихенько мовив Кріс.

— Ох ти ж дідько! — сплеснула руками дівчина.

— Що з тобою? — очі Андре наповнилися жахом.

— Неоперабельна пухлина мозку. Доки в мене ще є сили, я подорожую й закінчую розвідку про білі діри.

— Білі діри? — перепитав Андре.

— Гіпотетичні фізичні об’єкти у Всесвіті, в область яких ніщо не може увійти. Біла діра є часовою протилежністю чорної діри. Думаю, білі діри можуть утворюватися при виході з-за горизонту подій речовини чорної діри, що знаходиться в іншому часі.

— Прекрасно! — посміхнувся Андре. — Це — прекрасно!

— Дякую. Я знаю! — розквіт Фріман.

Усі троє на мить замовкли.

— Можна питання? — поцікавився Андре.

— Звісно!

— Тобі боляче? Ти відчуваєш, що помираєш? — зі змішаним відчуттям жалю й огиди запитав Андре.

— Так. Але це не найгірше.

— А що ж тоді найгірше? — здивувалася Кет.

— Я боюся, що мій мозок затьмариться перш, ніж я закінчу дослідження, — продовжував Фріман. — Я боюся, що писатиму через хворобу маячню й не розумітиму цього. Я боюся себе зганьбити, — пошепки сказав Кріс.

Андре відчув німий холодний жах. Якісь дивні спогади зринали в його голові — запаморочення, біль, біль, нудота, зелені плями перед очима, біль… Таке дивне відчуття: ніби борсаєшся у смолі, задихаєшся, а вирватися немає сили…

— Тобі погано?! — разом скрикнули Кріс і Кет, хапаючи Андре за руку.

— Ні, ні! Я просто… Просто розхвилювався… — ледве вимовив Андре.

— Вибач! — іще раз перепросив Фріман.

— Ні, це ти вибач! — судомно стиснув його