Читати книгу - "Мій тато — кілер"

вона киває, мовляв, «я буду тихо».

Двоє стрільців з пістолетами пробігли мимо, так і не помітивши нас. І було б дивно, якби вони помітили. Адже Дмитро сказав нам у навушники:

— Сергій з дочкою — праворуч, між будинками. Ті, що їх наздоганяють, — тупо пробігають мимо.

А як тільки вони пробігли, я виштовхнув Маринку назад на вулицю і, тримаючи пістолет так близько від її обличчя, щоб, відчувши запах пороху, вона запам’ятала його на все життя, вистрелив в одного й другого.

Перший став корчитися, хапаючись за нібито прострелену спину, а другий, демонструючи, що в бандити він прийшов із якоїсь боротьби, перекинувся через голову й завмер на ґратах водостоку, змусивши жінку, яка опинилася поруч із ним, закричати:

— Поліція!!!

— Ідіть, — сказав мені Дмитро. — Дайте їм змогу швидше ожити і зникнути звідтіля.

І ми побігли.

— Восьмий і дев’ятий, — сказала Марина.

— Що?

— Ти вже вбив дев’ятьох.

— А… — і побачивши перед собою спуск у метро, я кивнув: — Туди.

— Куди «туди»? — запитав Дмитро. — Вас чекають через три квартали на північ.

Що ж. Пробігши через станцію, ми піднялися наверх на іншій стороні вулиці. А тоді через перехід опинилися просто на другому поверсі торгового центру.

«Золотим віком» для японського кіно стали 50-ті роки. До цього часу в країні сформувалася «велика шістка» провідних кінокомпаній — «Сетіку», «Тохо», «Дайей», «Тоей», «Нікацу» і «Сінтохо» (збанкрутувала в 1961 р.). Країна вийшла на перше місце у світі за випуском фільмів: 1958р. — 504 картини; число глядачів, а точніше, кіновідвідувань — майже 1,2 млрд.

Ми сиділи в автобусі, що віз нас до вже вбитих мною в парку стрільців, які встигли переодягтися й начепити темні окуляри. Маринка похитувала головою в такт музиці, яка долинала з CD-плеєра, що лежав у кишені її рюкзачка.

— Хочеш? — запитала вона.

— Давай.

І вона зробила голосніше:

Це не твоя земля І не твоя любов Це не твої слова І не твоє ток-шоу Довго стоїш одна На незнайомому вокзалі Але приходить знов Поїзд «Чужа любов»

Музика, як цокіт копит поні, що бреде під дощем.

* * *

— Там за все заплачено…

Ну, якщо заплачено…

Схопивши одного зі стрільців за барки, я впав на спину, перекидаючи його через себе. Але зробив це занадто сильно, тож, пролетівши метри зо три, він урізався в тендітну віконну раму будинку, перед яким останні хвилин сім ми витоптували квіти.

— Блін!

У будинку навіть виявилося двоє найнятих Дмитром місцевих акторів — він і вона, які сиділи перед висячим на стіні телевізором.

— Пардон, — сказав я, заскакуючи в пролом. — Ми ненадовго.

Марина залишилася стояти надворі, спостерігаючи за нами. За тим, як, пробиваючи тонкі стіни, до мене вискочили ще двоє бойовиків.

— Правий, — сказав Дмитро. — Тобто той, котрий від тебе лівий, теквондист. Другий — так собі, на три удари. Тому починай з нього.

Перекинувши другого, я затанцював з першим по кімнаті. Він був непоганий — майстерність, відточена до майже нерозрізнюваних рухів пальців.

Зупинився на мить, узяв із рук переляканого японця чашку і, зробивши ковток, віддав посудину:

— Спасибі.

І вдарив теквондиста так, що його підняло над підлогою…

* * *

— Хочеш іще?

— Давай, — сказав я і, взявши з її долоньки навушник на тонкому провідку, вставив його у вухо.

Потому, взявшись за руки, ми з Мариною пішли по викладеній нерівними каменями вулиці під: