Читати книгу - "Мій тато — кілер"

class=poem> Там, там, там, тільки там, де нас нема Там не падає зима Тільки там, тільки там де нас нема з неба Там, там, там, тільки там, де нас нема Там не падає вона Тільки там, тільки там де нас нема й не треба

Ну, просто: Леон і Кілер.

* * *

Виплюнувши вибитий зуб, один з «новозеландців» сказав:

— Чорт, це ж п’ятсот баксів! Чиста порцеляна!

— Я заплачу, — сказав Дмитро.

Він був задоволений. Хлопці відробляли свої гроші на славу.

Друга світова війна дала новий поштовх бурхливому розвитку документального кіно. Найзначнішим у цьому жанрі став фільм «Морські бої в районі Гаванських островів і Малайського архіпелагу» режисера К. Ямамото.

Наприкінці ночі я вже знав слова більшості пісень із Маринчиного плеєра напам’ять:

— А ти, ти, а ти, ти… Позич мені сонце в моє віконце… Є, є!

Ми навіть співали хором:

Скажи мені, чому не можу забути те, чого нема…

Але… Як ми всі не старалися, як не намагалися одягнути мені наручники переодягнені поліцейськими актори-японці, як не сахалися від нас п’яниці, що залишилися на досвітніх вулицях, як не валилися вже вдесяте вбиті мною стрільці — я розумів: варто лише всьому цьому закінчитися — ми повернемося додому, і Марина знову буде лежати на підлозі, перегортати комікси і не звертати на мене ніякої уваги.

І тому я чіплявся за цю зовсім безглузду гру навіть тоді, коли останній зі стрільців, які брали в ній участь, уже перестав сумніватися в тому, що з цього все одно нічого не вийде.

Хлопці корчилися, я стріляв, і блискуча гільза впала на асфальт біля ніг моєї дочки.

— Цок, — сказала Маринка, вдаряючи по ній носаком і заганяючи її під сміттєвий бак. — Гол.

Їй було нудно.

* * *

Що б ми не робили…

— Добре. Спробуємо ще раз, — сказав Дмитро.

* * *

І знову ми ганялися один за одним. Причому так, щоб не подряпати взяті в оренду автомобілі. І знову я говорив:

— Не бійся.

Навіть коли, різко повернувши, змусив одну з машин переслідувачів в’їхати в стовп.

— Не бійся… — говорив я. — Зараз…

І загальмувавши, дав другій машині врізатися в наш бампер.

Вона не постраждала. У неї навіть не погасла жодна з фар. Але спрацювали подушки безпеки й оглушили всіх, хто сидів у машині.

— От і все.

Але Марина залишалася холодною. Якщо, звичайно, подібне слово доречне щодо дванадцятирічної дівчинки.

— Я не люблю бойовиків, — сказала вона.

— …?!

— Я взагалі не дивлюся такі фільми.

5

Аж так? Ну добре.

Я викотився з машини, і, миттю зміркувавши, чого саме я хочу, четверо друзів Дмитра, які щойно зображували мерців, порозривали подушки і повискакували зі своєї машини. Я вистрелив, але в мене «скінчилися патрони», і тому ми почали битися. Причому билися так, щоб Марина, яка сиділа на передньому сидінні, могла бачити нас не повертаючи голови.

Але коли я зиркнув на свою дочку через лобове скло, то виявилося, що в даний момент їі значно більше цікавили не ми, а стан її нігтиків, які вона розглядала з абсолютно незворушним виглядом.

— Ну й нерви в цієї дівчинки, — мовив один з новозеландців, ухиляючись від мого кулака.

— Не дитина, а камінь.

Я кивнув, намагаючись зрозуміти, що… що?..