Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

ще раз, вже останній, на переслуханні у Сіґова, в якого застав якогось невідомого мені слідчого, що до нашої розмови мішався мало. Сіґов питав мене про якісь зовсім несуттєві справи, а нараз звернувся до мене з таким запитом:

— А скажіть мені, яка у вас стаття? (Себто який параграф карного закону, на основі якого мене арештували і тримали у слідстві?).

Коли я відповів: не знаю, він поставив своє питання трохи інакше:

— Яку статтю дали вам у Львові? Чейже якусь статтю у Львові вам мусіли дати («прєдявити»)?

На це я сказав, що за час мого 4-тижневого побуту у львівській тюрмі мені ніякої статті не «предявили» і так без статті вислали в Москву. І в Москві ніякої статті, себто якогось конкретного обвинувачення, мені досі не подали. Почувши цю мою заяву, обидва слідчі перекинулись очима. Я бачив на їх обличчях виразне здивування. Видно, що такі випадки були на Лубянці рідкістю.

Пізніше чув я подібні запити від чергових слідчих ще кілька разів. І вичитував у їх очах завжди здивування, що мають під слідством вязня без статті. Таким вязнем без статті залишився я до кінця мого побуту на Лубянці.

В КАМЕРІ Ч. 14.

Як живуть робітники в московській пекарні ім. Сталіна. — Чи можна в совєтській тюрмі вести голодівку? — Дещо про абхазців та їх долю. — Діти на Лубянці. — Русотяпи не переводяться і в тюрмі. — За кілька метрів житлової площі! — Зустріч з троцькістом. — Нарешті свідомий українець!

При кінці березня 1940 р. перекинули мене з камери ч. 29 до камери ч. 14, в якій я перебув до 1. липня того ж року. В цій камері пізнав я кількох цікавих вязнів і про них скажу тепер кілька слів.

Найбільше вбився мені в память високий рослий бльондин Ґолишев Іван Фйодорич, молодий робітник з великої московської пекарні ім. Сталіна, що то з неї попав був для червоної армії на фінському фронті хліб зі склом. Той Г'олишев походив з одного села під Москвою, був жонатий, відбув військову службу і перебув щасливо фінську кампанію. Робітники згаданої пекарні в числі до 600 жили (також жонаті з родинами) у старих бараках поруч пекарні і працювали на три зміни, бо праця йшла там повних 24 години на добу. Умовини життя тих робітників у переповнених докраю бараках були жахливі: кожний з них мав право користуватися ліжком чи радше причою, що були розташовані попід стіни двома поверхами, тільки 8 годин, не більше. По упливі 8 годин мусів робітник вставати і робити місце тому, що приходив з праці; по дальших 8 годинах повторювалося знову те саме — і так у безконечність. Розуміється, що в таких умовинах годі було думати про зберігання хочби найпримітивніших санітарно-гігієнічних засад, тому не диво, що в кожному бараку випари людського тіла, гнилизна з різних харчових відпадків і всякий бруд мішалися з собою так, що хто ввійшов до бараку з вулиці, попадав не то в найбруднішу у світі лазню, не то в якесь царство зачумлених, і мав єдине бажання: якнайшвидше звідти видістатися.

Про те, що мешканці тих бараків терпіли багато від різних насікомих, передовсім ночами від блощиць, не треба й згадувати. І так мучилось там до 600 робітників. А що — як сказано — в тих бараках жило й багато родин, які старалися захопити для себе бодай якийсь куток, що їм не завжди вдавалося, то все їх родинне життя, отже й найінтимніші сцени, проходили на очах інших співмешканців. На цьому терпіла — та ще й як! — прилюдна мораль, процвітало. безстидство і явна розпуста. Та це нікого ні з начальства пекарні ні з органів влади не боліло, і ніхто на це не реагував, хоч такий стан тягнувся цілими роками.

І цікаве явище. Коли Ґолишев оповідав у камері про життя й відносини в тих бараках, що були складовою частиною пекарні ім. Сталіна і підлягали її начальству, то це не робило на інших вязнів найменшого вражіння. На мій запит, як то так спокійно вони це сприймають, я почув від них, що по інших фабриках і заводах робітники живуть ще гірше, бо нерідко по дві родини з численними дітьми в нужденній, тісній, вогкій кімнаті, або й у землянці. Тут же як не як, а пекарня ім. Сталіна, в якій робітники були, мовляв, упривілейовані…

Той пекарняний робітник Голишев звернув на себе загальну увагу одним вичином: це був єдиний вязень за ввесь час мого побуту на Лубянці, що пробував прискорити слідство у своїй справі голодівкою. Властиво, не голодівкою, а неприймованням харчів, бо такий засіб оборони вязня в «державі робітників і селян» як голодівка, вважається діянням проти держави, контреволюцією. Тому, коли Ґолишев не міг добитися ніяк переслухання у прокурора, до якого багато разів просився, і приступив до голодівки, не приймаючи харчів, він на всі запити членів тюремної управи, які всяко хотіли або зломити його поставу, або видобути з нього заяву, що він приступив до голодівки, відповідав виразно одно: Я не управляю голодівки, я стримуюсь від їди до часу, поки мене не покличуть до прокурора. І так Ґолишев не приймав харчів повних 4 доби, але до прокурора його таки не покликали. Вся камера слідкувала з великим зацікавленням, що з цього вийде. Вкінці пятого дня, коли ніякі намови й переконування членів тюремної управи і покликаного до помочі лікарського помічника нічого не помогли, забрали обезсиленого Ґолишева з камери на ношах і за якої півгодини принесли назад на ношах. Показалося, що на ньому провели процедуру штучного накормлення. Коли Ґолишев прийшов трохи до себе, оповів нам докладно про всю ту процедуру, проти якої він боронився, як міг, домагаючись одного — допущення до прокурора. Не поміг ніякий спротив: його звязали і таки штучно нагодували. Все відбулося серед таких обставин, що він, не добившись таки переслухання у прокурора, де думав доказати свою повну невинність і непричасність до того скла у хлібі з їх пекарні, не продовжив уже більше голодівки і відраджував потім кожному братися за цей засіб оборони своїх прав на Лубянці.

Другий цікавий вязень, що перебував короткий час у камері ч. 14, був молоденький, всього 15-річний красунь Лакоба з Грузії, з войовничого гірського племени абхазців. Його батько був провідником всіх абхазців, що їх нараховувано тоді коло 250. 000, і поклав