Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

офіційний Київ як на колиску нелегальних транснаціональних оборудок. Час би вже було перестати лякати світ фінансовим «брудом», великими державними аферами та феодально-патріархальним менеджментом.

До Старої Європи відрядили повпреда, який не просто мав успішний бізнес, а й приваблював своєю екстравагантною поведінкою та яскравим спортивним минулим, — Рому Червонця. Він не був українцем, і не з його вдачею було створювати партію «під себе». Зате Роман без особливих проблем став на чолі етнічного громадського об’єднання. Воно мало побратимів чи не в кожній країні. Тому Роман Йосипович роз’їжджав світами, місяцями не повертаючись з-за кордону. Мандат народного депутата відчиняв перед ним усі двері. Коли він, такий усміхнений і привітний, з’являвся у вітальнях європейських чи американських багатіїв, ті ніби забували про свою давню обережність, про страх перед небезпечною українською екзотикою — чимось подібним до монголо-татарської навали в сфері економіки, про необхідність піддавати її хоча б такій-сякій санації.

Червонець не любив працювати в законотворчих копальнях. Це було йому зовсім ні до чого. Зрештою, в разі потреби, він міг найняти найкращого спеціаліста для написання будь-якого проекту закону. А проте і в Лондоні, й у Парижі, й у Римі чекали на прибуття з України справжніх європейців, з якими можна було б знайти спільну мову. Ці люди мали б презентувати свою державу на зовнішньополітичній арені не під двома брендами водночас — прозахідним і проросійським, як це було досі, а під одним, що врешті-решт викликав би довіру до неї.

Надто незначним був для України середній клас, надто тонким — його прошарок, і це підривало віру в те, що колись у ньому визріє критична маса особистостей високоосвіченіх і творчих. Натомість у політиці насаджувалася безпрограшна кланово-олігархічна виборча система. Самодостатні політичні гравці, особи на кшталт Діни Хопрової, не цінувалися. Хоча, можливо, саме таких людей і потребувала Україна. А поки, переповнений щоденними враженнями, Чубенко розумів єдине — у ролі національного лідера, попри всі свої недоліки, цілком може виступити Пасічник.

V

У редакційному житті визрівали зміни. Головною новиною було те, що зі скандалом пішла Ксенія Дичко. Ніхто не знав, куди. Чули тільки, що їй важко було впоратися з правками, які Холодій вносив в її тексти. Він настільки «поліпшував» її публікації, що журналістка змушена була вибачатися перед їх героями. Одна з таких «переінакшених» статей Дичко з’явилася в газеті під заголовком «Чи варто замовляти Бетховена на похорони Руху?». За кілька місяців не стало лідера Руху — він загинув у автомобільній аварії. Але ж під статтею значилося прізвище Ксенії. Згадуючи про цей випадок, дівчина кривилась, ніби від болю. Коли їй урвався терпець і вона пішла з газети, за тиждень у редакції дізналися: Ксенія Дичко — головний редактор нової опозиційної газети «Акорди». Ніхто не сумнівався, що так опозиція просурмила атаку, обираючи собі новий партійний друкований орган.

Того ж тижня колектив поповнився молодою журналісткою на ім’я Христина Човник. Спеціалізувалася вона на аграрній тематиці. Редактор вирішив підселити її до Євгена. Робилося це на той випадок, щоб вряди-годи Чубенко і Човник могли б підміняти, а інколи й контролювати одне одного, що передбачалося кадровою політикою Чорняти. Євгену і Христині виділили просторий кабінет, залишений випусковою групою, що обслуговувала періодичні видання колишнього Центрального комітету Компартії України.

Кімнату не відмикали, певно, років із п’ять. На дверях і стінах залишилися сліди друкарської фарби. Серед густого павутиння темніли плями старих календарів із портретами вождів та запліснявілі графіки виходу газет. Згори в кімнату спускалися бляшані труби — так звана повітряна пошта, яку раніше використовували в друкарні для скидання термінової інформації на паперових носіях. Усі ці раритети понуро освітлювалися почорнілими плафонами доби розквітлого соціалізму.

До кабінету Човник увійшла з урочистим виглядом, але дуже скоро її пухкі губки скривилися.

— Тут потрібно повісити штори! — вигукнула вона, звертаючись до Євгена, і з виглядом глибокого докору доторкнулася пальцем до радіоприймача, що катастрофічно завис на обірваному дроті.

Христя мала гучний, низький голос і на диво похмурий вигляд. Щоб заспокоїти новеньку, Євген по-лицарськи запропонував їй обрати на свій розсуд стіл. Один із них вочевидь був заслуженим ветераном — його стільницю безповоротно спаплюжили покоління попередніх завсідників кабінету.

Зіниці Човник потьмяніли, а щоки спершу стали восково-неживими, а по тому вкрилися рожевими плямами. Певно, такий вираз був би в олігофрена, щодо якого Господь несподівано змінив своє рішення і за єдину мить на очах свідків зробив його нормальною людиною. Це тільки згодом Євген зрозумів, що тієї хвилини бачив Христину в гніві. А гніватися вона вміла. Зовнішність мала не надто привабливу: вилицювата, з витрішкуватими очима та майже завжди напіврозтуленим ротом. Вона не терпіла підборів і ніколи не знімала допотопних круглих окулярів з товстезними скельцями. Зазвичай на ній бачили напівдитячі мокасини невиразного кольору, спідничку в зборки та білосніжну блузу з короткими рукавами. Темне і пряме, наче дріт, волосся по пояс було недбало перехоплене якоюсь резинкою.

Христя вирізнялася також незвичною манерою пересування: ставила стопу на ребро, через що ходила перевальцем. Але найцікавіше було те, що вона могла вразити всіх своєю несподіваною появою, особливо ж тоді, коли її не дуже хотіли бачити. Та і це ще було не все. До свого кабінету Човник не заходила, а ніби возом в’їжджала. То відкине двері ногою і, не зачиняючи їх, уклякне біля столу, то, демонстративно посміхаючись і дивлячись співрозмовникові у вічі, зупиниться посеред кімнати — неначе ось-ось продекламує кумедного дитячого віршика. Говорила ж нова колега завжди з дуже самовпевненим виглядом. Євген подумав, що в її образі не вистачає заключного штриха. Це міг би бути піонерський галстук або ж біла хустина на голові, в якій сільські жінки до церкви ходять. Так чи інакше, в усьому вигляді цієї дівчини вгадувалося щось сирітське й водночас в її очах світилась готовність до якогось відчайдушного кидка, але якого?

Увечері на прохання Христини вони вдвох вешталися закапелками друкарні і видивлялися, що де лежить. Деінде, попід дверима інших редакцій, які зробили гарний ремонт, новоспечені колеги знаходили те, чого не вистачало в їхньому інтер’єрі. Це була, так би мовити, реінкарнація речей, які довго служили господарям і, можливо, мали маленьку, але свою душу а тепер їх