Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

А втім, ми ж насправді нічого не знаємо.

Я зітхаю й притуляюся гарячими пальцями ніг до кахлів на кухні. Кухня Роуз така не схожа на мою, у якій усе старе й темне, масивний гамірний холодильник і пральна машина, що не приховує свого справжнього обличчя. Батько Роуз багатий, і їхній будинок цьому підтвердження. Холодильник, пральну та посудомийну машини замасковано. Телевізор у вітальні розміром зі стіну. Підлога під моїми гарячими підошвами холодна, і я ходжу туди-сюди: то виходжу в садок, де Роуз, сидячи в альтанці, повторює те, що збирається сказати на камеру, то повертаюся до вітальні й дивлюся на своє відображення у величезному телевізорі. І потім знову.

– Привіт, сонечку! – Аманда помічає мене, спускаючись сходами: на її пишній білявій маківці примостилися чорні окуляри. Вона ніби зійшла зі світлини журналу про стиль і моду – акуратна, всі деталі пасують одна до одної, мало косметики, багато лаку для волосся. Взагалі, вона мені навіть подобається, але Роуз цього казати не можна. Можливо, так завжди стається, коли дівчинка в дитинстві втрачає маму. Жодна мама ніколи не буде для неї такою ж хорошою, як рідна. Будь-яка мама здається мені набагато кращою за мою.

Аманда одразу переводить погляд на мої голі ноги, і я стис-каю мокрі пальці.

– Як там Наомі?

– Без змін, Амандо, – кажу я. – Але дякую, що спитали.

Я спроквола посміхаюся їй, щоб не дай Боже мило не поговорити. Роуз ненавидить, коли та намагається подружитися з нами всіма, коли та просить кликати її Аманда, але, щиро кажучи, я відчуваю вдячність за те, що не доводиться звертатися до неї «місіс Картер». Це було б дивно, адже вона всього лише на 10 років старша за мене.

– Роуз, хочеш поїсти чогось? – гукає Аманда своїй пасербиці.

Роуз не відповідає.

– Просто я збираюся йти. Хочеш чогось?

Роуз знову не відповідає.

– Гаразд! Приємного вечора!

Аманда ніколи не показує, що ненавидить Роуз, але це якось відчувається. Це відчуття лишається в повітрі, як запах її дорогих парфумів, навіть коли вона виходить із кімнати.

Коли важкі передні двері зачиняються за нею, Роуз гукає з саду:

– Редлі, іди сюди!

У саду тепло, навіть як на пізній вересень, і Роуз розклала на вуличному столі косметику, встановила дзеркало і виставила стілець так, щоб сонце добре освітлювало обличчя.

– Тож, – кажу я, – із яким це нещасним недоумком ти зустрічаєшся?

– Що? – Роуз кривить носика. – Закрийся, ні з ким я не зустрічаюся.

– То про що тобі треба було так негайно поговорити? Ми були з Наомі.

– Ага, тільки от вона про це не знає, – каже Роуз.

– Роуз, Наомі – твоя подруга.

– Я знаю, дурбецело. Ми подруги до смерті, і я піду до неї пізніше, хіба я не сказала? Мені просто важко бачити її в такому стані. Тобі ні? Тобі не хочеться кричати, коли ти бачиш її обличчя, і все це…

Вона розмахує руками, але не може дібрати слів.

– У будь-якому разі, нове відео перед концертом – це якраз те, що нам потрібно, і просто зараз. Тож давай, намалюй мені контур, можеш?

– Роуз, – кажу я, дивлячись, як вона простягає мені щось типу олівця. – Чорт забирай, я не вмію користуватися помадою.

– А нічого не треба вміти, просто обведи мої губи, а потім заповни помадою. Це ти можеш? Звичайне розфарбовування.

Від того, що ми так близько, я раптом виходжу з себе. Це тупо, ми провели купу часу бік у бік, пліч-о-пліч, не розумію, чому ж цього разу я так нервуюся й сіпаюся. Але я також знаю, що вона не відстане від мене, доки не отримає те, що хоче, а сил сперечатися з нею в мене немає.

– Добре. – Я підсуваю стілець, беру олівець для губ. Це не один з її звичних кольорів, а вологий ніжний рожевий, більше схожий на її природний колір. Я нахиляюся до неї, й коли обводжу її губи, обриси жолобка верхньої, блискучу повну нижню губу, яка вгинається під тиском олівця, наші обличчя дуже близько одне до одного.

Коли я малюю, зосередившись на її роті, я відчуваю, як у грудях починає тиснути й від пальців ніг підіймається відчуття, схоже на бульбашки, що виринають з дна на поверхню, і що більше їх підіймається, то чіткіше я розумію, що можу думати лише про те, що відчуватиму, якщо її поцілую, як то буде – торкнутися її губ своїми губами, і я хочу цього так сильно, що не можу лишатися поряд ані секунди, не видавши себе.

– Готово! – я швидко встаю та йду геть, олівець випадає з пальців, що вмить стали ватними, дзенькає об стіл, скочується на підлогу.

– Що таке, від мене тхне, чи що? – Роуз насуплюється, а я знизую плечима. Вона бере до рук телефон, уводить пароль та вмикає на камері відеорежим.

– Ти готова? – Я досі не можу примусити себе дивитися на неї і не хочу, щоб вона дивилася на мене. Мені потрібно, щоб це відчуття притишилося й стало стерпним. – Давай закінчимо з цим? Ґрейсі отримала мою обіцянку, що пограє зі мною перед сном.

– Серйозно, що сталося? – Роуз нахиляє голову й дивиться на мене. – Чого раптом такий кислий вигляд?

– Усе гаразд, – брешу я. – Просто в мене є й інші заняття, окрім як працювати твоїм візажистом.

– Ні, річ не в цьому… – супиться Роуз. – Редлі?

Я знаю, що після таких інтонацій зазвичай починається складна розмова.

– Роуз, будь-ласка, облиш, – кажу я. – Ти не центр Усесвіту, – що, взагалі-то, неправда, бо щодня все більше й більше речей починає обертатися навколо неї, але не сьогодні. Ну, принаймні до цього моменту.

– Я в курсі. Слухай. Я хвилююся за тебе. Ми ніколи не говоримо про твої проблеми, а в тебе їх дофіга й більше. Але ти ніколи не ділишся. Чому?

Роуз закриває дзеркало й підходить до мене.

– Ми весь час говоримо про мене, про те, як мене не розуміють, як мало уваги звертають на мене вдома… – Вона посміхається, але за тією усмішкою – таємниця, яку вона мені довіряє. – Я знаю, що можу сказати тобі будь-що, Редлі. – Вона бере мою руку та прикладає до своєї щоки, і в цей момент мені хочеться зайнятися вогнем, перетворившись за один спалах на попіл, то було б ідеально. Натомість я