Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

class="book">Трамваєм він доїхав до зупинки Зандштрасе і подався за вказаною адресою. При вході висіла табличка з мешканцями, з якої з'ясував, що Галант мешкає на третьому поверсі. Якщо це не якісь фокуси, якась фальшива адреса, якщо тут дійсно мешкає той Штефан Галант, то про якого Зарембу тут могла бути мова? Принаймні Леонідові важко було собі уявити, що все може виявилося настільки простим.

Наступного дня о пів дев'ятій він знову прийшов на Лімпрунштрасе. Вулиця була досить тихою і милою, з простими будинками, які мали по чотири поверхи над бельетажем. Вхідні двері до сходової клітки, на під'їзд по десять квартир, загальний в'їзд до внутрішнього подвір'я, де були гаражі. За західнонімецькими мірками це були звичайні квартири у багатоповерхових будинках для середнього класу, не погані, але й не надзвичайні. Чи то можливо, щоб тут мешкав лідер могутньої організації, який міг розпоряджатись фондом, поповнюваним емігрантами з усіх частин світу? Леонідові пригадалася карикатура на лідерів націоналістів, які, розсівшись на роздертому, підлатаному українському прапорі, пригоршнями жадібно гребли долари з корита. Під карикатурою був підпис «Корито для власної кишені». А де ті вілли з високими мурами і охоронцями чи хоч би розкішні апартаменти? Щось тут не так, напевне, це якась квартира для конспіративних цілей. Проходячи протилежною стороною вулиці, Леонід раптом побачив, як з вхідних дверей п'ятого номера будинку виходив Мирослав Заремба. Було за декілька хвилин перед дев'ятою. Помилка виключена: це був той самий невисокий, широкоплечий чоловік з залисинами. Коли Леонід побачив, як той увійшов проходом до внутрішнього подвір'я, то наважився зупинитися, припалив сигарету і, впевнившись до яких гаражових дверей Заремба підійшов, попрямував далі по Зандштрасе. На розі перед вітриною крамниці він зупинився знову. За якусь мить з подвір'я будинку номер п'ять у напрямку Штігльмайєрплац виїхав уже знайомий йому темно-синій опель.

Найприголомшуючим було те, що Заремба був сам-один. Яка легковажність! Навіть якщо кошти і можливості організації не були такими необмеженими, як Комітету державної безпеки, навіть якщо в цілях безпеки треба було обмежитися в першу чергу лише охороною штабу і навіть якщо Заремба після стількох років небезпеки став фаталістом, якому набридло робити кожен свій крок під наглядом охорони, — все одно, це просто неймовірно.

Найбільш розшукуваний чоловік Європи мешкав собі десь просто у квартирі багатоповерхового будинку, і єдиним його захистом було чуже прізвище. І той, хто його знав, міг просто за телефонним довідником його віднайти. Цілком можливо, що він обережний, можливо, і озброєний, та все ж таки, все це просто неймовірно. Ще можна було б його якось зрозуміти, коли б він мешкав у оточенні земляків, довірених осіб. Хоч тоді його б знайшли одразу. Ні, так було безпечніше, принаймні поки добудуть його фото і з'ясують його псевдонім. Поїздка до Роттердама, ця поява Заремби на людях, стала для нього фатальною. Так ризикувати не можна було, хоч скільки емігрантів бажали його появи там. Саме там його побачили і сфотографували. Чи ж би не тоді і з'ясували його псевдонім? Безперечно, Леонід там, в Роттердамі, не був єдиним агентом. Але навряд чи прізвище Галант віднайшли в реєстраційній книзі роттердамського готелю чи випадково почули десь в розмовах. А може, він зареєстрував під ним свою машину? Та це вже було б надто!

Проте досить було найменшого натяку: є такий собі Штефан Галант, публіцист. Згодом з'явилася і адреса, яка, правда, виявилася неправильною. Як би там було, система охорони Заремби, яка видавалася настільки бездоганною, що досвідчені, бувалі агенти зазнавали невдачі, — очевидно тому, що бралися не з того кінця, — ця охорона виявилась нікудишньою. Цілком можливо, що вона надавалася для охорони їхнього штабу, конференцій та при переїздах, можливо, але не тільки для охорони житла. Звичайно, непросто виставляти охорону, не привертаючи увагу сусідів. До того ж хто з сусідів користався з послуг охорони? Непримітність — найкраща охорона, зрештою, вона виправдала себе роками. Але... годиться вона хіба у крайньому випадку.

Для Леоніда це послужило і доказом того, що Заремба аж ніяк не міг бути фаворитом західних спецслужб, як це висвітлювала на всі лади радянська пропаганда. Напевне його б тоді стерегли краще. Леонід відмовився щось зрозуміти. Йдеться про людину, яку розшукують роками. І то не маленькі хлопчики, а найкраща секретна служба світу. Полювали за ним з Карлгорста, Праги, Відня, Варшави та з Москви. Агенти втиралися в емігрантські кола, КДБ мав там свої вуха і очі, всякими способами обробляв не одного легкодухого, проникав у саму організацію, її штаб-квартиру, друкарню та редакцію. Та рано чи пізно агентів викривали, і вони спішно втікали або ж зникали назавжди. Просто неймовірно! З одного боку, Леоніда огорнуло почуття професійного задоволення. Це був найбільший успіх всієї його служби. З іншого боку, він знав, що чекає Зарембу, якщо доповість про це своєму керівництву. На мить пригадався професор, і його розібрав смуток. Реальність страшніша за казенну мову інструкцій та наказів. Якщо доповісти керівництву, то на Зарембі можна поставити хрест. Але як бути йому самому? Доповісти, що на Ізартальштрасе Штефан Галант не проживає і наводка виявилася невірною? Промовчати, що таки розшукав його? А це пахне зрадою. Ні, свій обов'язок він виконає. А яке рішення прийме керівництво, його не обходить. Він погодиться з ним. День смерті Заремби — великий день для СРСР, він важитиме більше, ніж не одна виграна битва. І цим, можливо, — тут він великих ілюзій не плекав — удасться навіть урятувати не одне людське життя.

Тільки не хотілось би йому самому докладати до цього рук. Коли ж подасть звіт, то перспектива того, що ліквідатором призначать саме його, збільшиться. Навіть якщо і хтось інший натисне на курок, то наводчиком залишається він... Ще декілька років тому він би пишався таким завданням. Воно стало б вінцем його кар'єри. Але тепер його вже ніщо не тішило, його охопила жахлива втома. У нього не залишається іншого вибору...

12

Цієї ж зими померла мати Гедвіг. Вона хворіла на лейкемію. Якийсь час її доглядали в лікарні, проте вона повернулася додому ще в гіршому стані, щоб дожити віку. Періодично їй робили переливання крові, на якийсь час стан її поліпшувався, але потім вона занепадала геть. Справжньою тортурою став останній місяць, і