Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

обіцяли поклопотати за нього перед кошовим. Свирид залишився з Явтухом.

— Старий я, — махнув рукою козак, і здригнувся його сивий вус, — відвоював уже своє.

Козаки мовчки скинули шапки, віддаючи шану старому побратимові.

— Андрію, — підійшла до козака Гапка, — я переїжджаю на Дніпровий. Втомилася я від людей… Хворі й там мене знайдуть. Буду жити на хуторі, подалі від злих язиків.

Андрій ніжно пригорнув до себе жінку.

— Правильно, Гапко. З походу я одразу на Дніпровий! — сказав він і вже тихіше додав: — До тебе.

Залишивши Очеретянку, козаки і біла нечисть направилися на Січ уздовж берега Дніпра і незабаром уже були на території Війська Запорізького. Селищ далі не було ніяких, оскільки козаки ревно охороняли свою територію. Характерники та нечисть ішли правим лісистим берегом. Ані битих доріг, ані стежок тут не було, і козакам часто доводилося обходити глибокі яри і порослі тереном балки.

— І поперло тебе байраками! — бурчав Бородавка. — Глянь, кручі які!

— Конику так ближче, та й я в цих місцях ще не бував. Цікаво. Глянь, яка краса кругом!

— О, це вже точно, — з неприхованим сарказмом відповів Бородавка.

Зарості терену ставали густішими, а боки ярів крутішими. Сонце хилилося за обрій, і потрібно було шукати місце для ночівлі.

— Гм-м, — мугикнув Коник, — я чую запах диму… Хтось щось готує…

— Та ну! Звідки тут дим? — заперечив Бородавка.

Никодим і собі повів носом.

— Юшка… По-моєму, тягне звідтіля, — водяник вказав на один з байраків.

Спустившись вниз, козаки справді побачили дим, що йшов з димаря, який стирчав просто з землі.

— Землянка! — вигукнув Никодим.

Землянка була вирита в крутій стіні яру, плетені лозові двері були відставлені вбік. Неподалік хлюпотів струмочок.

— Агов! Чи є тут хто? — голосно крикнув Бородавка.

У відповідь всередині землянки щось зашаруділо.

— А ви хто будете? — почувся хрипкий голос, і за якусь мить з землянки вийшла стара жінка, вдягнена у вовчі шкури. Жовтувате лице її було зрите глибокими зморшками, а сиве волосся скуйовджене. Жінка пильно дивилася на козаків і нечисть.

— Козаки запорізькі, бабусю, — скинули шапки козаки, — а ти хто будеш?

— Я баба Пестина, живу тут зі своїми синами. А ви часом не заблукали? — запитала вона й облизнулася, чим викликала в подорожніх дивну відразу.

— Ну, щоб заблукали, то навряд, — відповів водяник, — йдемо своєю дорогою, а коли твоя ласка, то на ніч тут осталися б.

Баба задумалася.

— На ніч? А що, це можна…

— А хто ж сини твої, козаки? — поцікавився Коник.

Баба Пестина махнула рукою.

— Де там!

Бородавка насупився: чужі на Запорожжі!

— А як же ви на Запорожжя-то потрапили? — невдоволено запитав він.

Стара усміхнулася, показавши великі жовті зуби.

— А кому ж ми заважаємо? Нема тут нікого!

— А сини твої де? — запитав Андрій.

Стара витерла долонею слинявий рот.

— Іваник і Богданик? А незабаром будуть. Заходьте до землянки, я конячок прив’яжу… — заметушилася вона.

— Та ми самі, — відповів Коник.

Землянка виявилася досить великою. Зліва від входу були дві лежанки, вимощені очеретом, далі стояв грубо збитий дубовий стіл, коло нього — дві довгі лавки, справа, на поличках, стояло убоге кухонне начиння, а коло вогнища лежала купа очерету.

— Сідайте, козаки, у мене й вечеря вже готова! — метушилася стара.

Никодим принюхався.

— Дивний запах… — тихо мовив він.

Слідом увійшов Коник і теж принюхався.

— Може, в тебе і горілка є? — буркнув водяник.

Баба Пестина низько вклонилася.

— Для гарних людей і горілочка знайдеться, — сказала вона і відразу поставила на стіл макітру з юшкою.

Козаки дістали ложки і взялися за юшку, а Андрій виклав з торби на стіл хліб і сало.

— А ви що ж? — запитав він стару.

— А я синів зачекаю. Вони скоро будуть, — відповіла вона, дістаючи бутель із сивухою. — Настоєчка. Підставляйте чарки!

Козаки і нечисть випили.

— А ти, бабо, мабуть, відьма, — усміхнувшись, сказав Никодим.

— Я? Та, мабуть, так. Багато знаю, багато відаю, що було, що буде… Відьма! Хе!