Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

Над панельками дрібніли літери якогось напису. Піднісши платівку ближче до очей, Сергій прочитав: “Вітаємо з днем народження. Марія, Строкач”.

Подарунок на стодвадцятип’ятиліття, подумав Коваль, і раптом, ще раніше, аніж він устиг щось збагнути, у нього страшенно закалатало серце.

Подарунок! Софійчин подарунок! Вона тоді привітала його з днем народження, а подарунок поклала десь так, щоб не впадав у вічі, й запропонувала поїхати на природу. А коли він проводжав її, Софійка сказала: “йди додому. Там на тебе чекає доля”. Це ж у Софійчиному подарунку крилася розгадка його долі! Вона тоді не відмовила йому, лиш хотіла, щоб свято тривало для нього й далі, після того, як вони попрощаються. Щоб він, повернувшись додому, розгорнув подарунок і знайшов там слова, яких чекав од неї давно. А він, не збагнувши геть нічого, запанікував, заметушився, впав у відчай, прокляв усе на світі й саме життя, урвавши кого для себе на сто років, а для Софійки — назавжди. Ідіот! Йолоп! Телепень!

Цієї миті в другій кімнаті почувся голос. Сергій пішов туди. На стіні світився екран, з якого йому усміхалася Марія.

— Сергію, увімкніть ваш телевізор і натисніть на оранжеву панельку. Будете свідком цікавої події.

Зображення Марії зникло. Сергій увімкнув телевізор. Показували мамонта, якого вдалося оживити, видобувши з льодовикової брили, де він пролежав кілька тисяч років. “Ну, якщо оживили мамонта — зі мною тим більше впораються”, — кисло усміхнувся Сергій. Він вимкнув телевізор, здогадавшись, що Марія не мамонта хотіла йому показати. Вона злякалася за нього, коли вій отак себе катував, що не збагнув таємниці Софійчиного подарунка, який залишився там, у його колишній квартирі, в минулому столітті, взагалі — в минулому, якого не повернеш. Йому захотілося в березовий гай, і коли він підвів голову на якийсь шум, схожий на шелест листя, — не було вже в кімнаті протилежної стіни, не було самої кімнати, а стояв він посеред білявих березових стовбурів, і над головою про щось стиха перешіптувалось листя.

Сергій простяг руку, щоб спертися на стовбур, — рука провалилася, мовби в порожнечу.

VI

Марія, хоч академік і не підтримував її в цьому, не відмовилась від свого задуму зібрати разом усіх анабіозників, на чиє пробудження чекали в ЦЛА. По-перше, таким чином можна буде порівняти функціональні параметри організмів після різної тривалості анабіозу, а на цій основі розширити уявлення про межі анабіозної тривалості, допустимої для людського організму. По-друге, не менш цікаво зіставити людей з різних епох суто в психологічному плані. Отож Марія, розбудивши Сергія, чекала пробудження решти об’єктів.

А Сергій таким чином дістав нагоду поступово долати часовий бар’єр, що віддаляв його від віку минулого. Він читав художню й популярну літературу, дивився телепередачі й кінофільми, накидався на свіжі газети й журнали. Проте, всупереч своїм же сподіванням, відчував, що вся та інформація не викликала в ньому ні бурхливого захоплення, ні гордощів за людство, яке завдяки повному миру й злагоді зробило нечуваний крок уперед, ні бажання разом з усіма землянами сповна спізнати всі блага сучасної цивілізації. Десь на денці його душі дедалі відчутніше зав’язувався клубочок осмути, гіркоти, туги, пекучого жалю за тим, що відійшло разом з віком минулим безповоротно, назавжди, навічно й чого ніколи не вернути.

А втім, чому ніколи? Якщо нинішня цивілізація досягла такого розвитку науки й техніки, що вже може, наприклад, матеріалізувати думку, то чи не вдалося людству винайти і створити давно омріювану машину часу? І тоді все вирішується надзвичайно просто: він ще побуде в цьому столітті, прислужиться, наскільки зможе, науці, а тоді його па машині часу відвезуть (чи доставлять, яка різниця) у вік двадцятий, і він прийде додому, у свою квартиру, де на столі лежить і чекає на нього Софійчин подарунок — його щастя і його доля.

Від цієї думки Сергієві подих перехопило, він заходив по кімнаті, щось треба було робити, і то негайно, зараз же, цієї ж миті, й він, геть забувши про відеотелефон, стрімголов помчав до Марії в головне пультове приміщення, щоб розказати їй, яке геніальне рішення спало йому на думку.

VII

— То де ви його влаштували? — спитав академік.

— У п’ятому корпусі. Я вам доповідала, яку обстановку передбачала там створити.

— Ну? — примружив очі академік. — Хотілось би поглянути на його кубельце.

— Будь ласка. Можемо подивитися хоч зараз. Тим більше що Коваля немає вдома. Пішов, мабуть, десь прогулятися.

— Ви мене вражаєте, Маріє! Що значить — “пішов десь прогулятися”? Та як ви можете випускати його з-під контролю? Зрештою, це не тільки ваш підопічний, це — об’єкт усієї нашої науки. А він у вас прогулюється хтозна-де…

— Ви перебільшуєте, слово честі. Він уже досить освоївся в нашому часі — принаймні настільки, щоб розгадати, як ми здійснюємо над ним контроль. Нещодавно я спробувала відвернути його увагу телепередачею про мамонта, якого оживили, то він тут же й вимкнув телевізор, здогадавшись про мій намір. До речі, прилади контролю показують, що нічого нерозумного вчинити він не збирається.

— Ви, як завжди, холодна розсудом і…

— Ходімте, — урвала академіка Марія, знаючи, що саме він хотів сказати. — Дозвольте мені по дорозі на кілька хвилин зазирнути до фонотеки.

Академік зітхнув і мовчки рушив за Марією.

Сергій ступив у півтемряву пультового приміщення, й тієї ж миті воно освітилося. Він здригнувся, хоч уже й звик до несподіванок на кожному кроці.

В пультовому приміщенні не було нікого. Сергій вирішив почекати, доки прийде Марія. І коли почувся її голос, він весь напружився, міркуючи, як саме почне розмову про машину часу. Голос чувся десь поруч, а проте й далі в пультовому приміщенні, окрім Сергія, нікого не було. Він роззирнувся й побачив, що на пульті світиться екран. Підійшовши ближче, він упізнав на екрані своє житло, в якому зараз порядкували Марія й академік.

“Отже, вони вже не вдовольняються тим, що тут, на пульті, бачать кожен мій крок, — відзначив Сергій. — Уже зайнялися моїм житлом. Що ж, тепер постежимо ми”.

Він напружено втупився в екран.,

— Інтер’єр можна було б витримати й більш по-сучасному, — походжаючи, мовив академік.

— До цього ми дійдемо поступово. Адже йому належить за якихось десять місяців надолужити велику відстань — сто років. Відверто кажучи, мені його жаль.

— Ви перестаєте бути науковцем, Маріє!

— Нехай навіть так. А мені шкода, що він постаріє так швидко. Так само, як і тих, на чиє пробудження ми чекаємо в найближчі дні.

— Але ж ви взялися якомога довше розтягти процес старіння організму після виходу з