Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

анабіозу. Ви — їхня рятівниця, добра фея. Я вас правильно зрозумів?

— Правильно. І все ж тут ми ще не всесильні.

— Нічого! Зате ви будете головним режисером на запланованій вами виставі, коли влаштуєте очну ставку представникам різних епох. Уявляєте, який галас здіймуть засоби масової інформації? Ви — в центрі уваги світової громадськості, науковців, просто людей, на жаль, усе ще охочих до сенсацій.

— Чому на жаль? До того ж, бачу, вам не дають спокою чужі лаври?

— Ну що ви, Маріє! Я про вас такої гарної думки… А ревнощі мені просто невідомі. Тим більше що мені немає до кого вас ревнувати, хіба що до самого себе — у сні…

Екран уже згас, не чулися голоси, а Сергій усе ще сидів біля пульта — ошелешений, розплюснутий почутим і побаченим. Отже, у нього скоро з’являться брати по спільній участі в експерименті. Він почав пригадувати перші кроки після виходу з анабіозної камери: довгий коридор, уздовж якого виднілися віконця, схожі на ілюмінатори. Анабіозні камери! Так, це за тими віконцями лежать ті, про кого щойно говорили академік з Марією. І їх усіх хочуть звести докупи. Задля чого? Щоб посміятися, втішитися власною вищістю? Які люди! Анітрохи не втратили пихи, пустої амбітності…

Раптом інша думка шпигонула Сергія. Марія сказала, що він за десять місяців проживе решту евого життя. Через десять місяців він буде глибоким дідом, а може, вже й помре! І проживе він на білому світі всього лише двадцять п’ять років і десять місяців, хоч і житиме у двох століттях. Яка нерозумна, гірка доля випала йопіу! Власне, доля лишилася там, у минулому, і він сам проміняв її на долю теперішню. А ще кажуть — від долі не втечеш. Він же от утік?! Та ще від якої долі!

І враз дивовижний, химерний задум виник у нього в голові.

VIIІ

Марія останнім часом щодня навідувалась до анабіозних камер. Зазирала у віконця-ілюмінатори, додаючи в камери освітлення, дивилась на показники приладів, раз на місяць змінювала шифри замків. Шифри трималися в таємниці, їх знали тільки Марія, академік, та ще зберігався запис, який можна було прочитати лише в тому разі, якби з Марією та академіком щось сталось. У запрограмований день і час шифри перестануть діяти, й тоді об’єкт вільно вийде з камери, як вийшов Сергій. А до того тільки двоє людей могли відчинити камери, якби така необхідність виникла.

Сьогодні Марія була дещо схвильована. Чи розмовою зі Строкачем, чи тим, що один з об’єктів мав позавтра прокинутися. Тому до анабіозних камер вона навідалася раніше ніж звично. Зайшла в коридор, над нею освітився квадрат стелі. Завернувши за ріг, вона стала мов укопана: у глибині коридору сяяв ще один квадрат, висвітлюючи Сергія, який стояв біля дверей. Він так зосереджено пробував розгадати таємницю шифру, що ні Маріїних кроків не почув, ні світла над нею не побачив. Марія спантеличено озирнулася, не знаючи, що має робити, — чи гукнути Сергія, чи шукати собі підмоги, бо хто ж знає, що надумав собі її підопічний. Вона була певна, що таємницю шифру Сергій не розгадає. Але її вразило одне те, що йому спала така дика, така жахлива думка — відкрити передчасно анабіозну камеру. Навіщо? З якою метою?

Марія відступила на крок, розвернулася й тихо, але швидко рушила назад.

Сергій сидів, обхопивши голову руками, спертими на колінах. Марія сіла в кріслі навпроти й намагалася самотужки, без приладів, здогадатися, що в нього на думці, що робиться в нього на душі. Чи картає себе, мов школяр, який розбив шибку? Чи, може, закипає злістю на них — на Марію й академіка, що не дали йому відчинити бодай одну з камер? Чи вигадує причину свого нерозважливого вчинку?

Проте Сергій не думав ні так, ні інак. Йому було зараз до всього байдуже. Не було ні докорів совісті, ні жалю, ні виправдань, ні вирувань злості. Він почував себе приреченим з єдиним бажанням: аби все швидше скінчилося.

Академік нервово походжав сюди-туди і вже вкотре запитував:

— Навіщо? Ну навіщо ви хотіли це зробити?

Сергій сам не знав, що штовхнуло його на той крок. Може, він хотів попередити своїх братів по нещастю про те, що їх чекає після пробудження. Чи шукав собі спільників, аби не бути таким самотнім перед лицем зрадливої долі. А може, то був жест відчаю й водночас протесту проти долі, проти Марії й академіка, їхньої науки й усього людства взагалі? Сергій сам не знав.

Не діждавшись відповіді, академік зупинився навпроти Марії і, наче аж зрадівши, що знайшов на кому зігнати злість, викрикнув:

— Це все ви! Це все ваша безконтрольність, ваша вселенська любов і доброта, ваша сліпа довіра! Хіба вас учити, що маємо діло з представником минулого, повного війн, людиноненависництва, моральних викривлень?

— Ну то й відправте мене в те минуле, — ні до кого не звертаючись, озвався Сергій.

— Як? — сахнувся академік, наче його вдарило. — Як ви сказали? Відправити вас у минуле? А яким чином, шановний ви наш?

Академікові забракло повітря, й він одвернувся вбік, зіпнув, як риба, викинута на берег, збирався ще щось додати, але тільки одійшов од вікна, дивлячись кудись удалеч.

— Хіба у вас немає машини часу? — по хвилі мовчання проказав Сергій, підказуючи можливий шлях втілення його пропозиції.

— Голубе ви наш сизоперий! — різко крутнувся на одній нозі академік. — Ви ж доросла людина, а мислите на рівні дитячих казочок. Яка машина часу? Яка машина, я вас питаю? Невже ви не розумієте, що сама ідея такої машини — утопія? Наука всемогутня тільки тоді, коли спирається на реальний грунт, а не на казочки недолугих мрійників і прожектерів. Ви хоч це можете усвідомити?

Але Сергій уже нічого не чув. Він заплющив очі, схилив обличчя в долоні, і ввижався йому березовий гай, серпневе сонце над гаєм і Софійчине щасливе обличчя на тлі пригасаючої зелені, яка тривожно шелестіла в передчутті недалекої осені.

Андрій Дмитрук
ФОРМІКА
Оповідання

ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно…

СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина… Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу?

ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити