Читати книгу - "Samotni.com"

струсити зі штанів білий пил. Не засміялася вголос, як і тоді, коли вони дуркували. Кая й далі лежала на льоду долілиць. Вона не озвалася на крики переляканої Йоанни.

Перш ніж Йоанна, незграбно соваючи, дісталася до подруги, її випередив один із хокеїстів. Він миттю опинився поруч із Каєю і поклав їй під голову похапцем скинуту рукавичку.

— Все буде добре. Це просто шок, — мовив він з глибини своєї захисної маски. — Злякалась, еге ж?

Кая ствердно кивнула, задивившись на свого рятівника.

— Давай ще ноги перевіримо. Ану, поворуши обома. Все гаразд?

— Так.

— Тепер ми знімемо з тебе ковзани, і ти зможеш встати. Допоможи мені, — звернувся хлопчина до Йоанни, досі наляканої тим, що сталося.

Вона спокійно присіла поруч, колупаючись у переплутаних шнурках.

— Мабуть, їй більше потрібна допомога, — Кая ніжно подивилася на подругу.

— Не думаю, — сказав таємничий лицар, схований за непроникним пластиковим обладунком. — Увага, встаємо.

— Я сама, — обурилася Кая, та, перш ніж зробити якийсь рух, вона, вже стоячи на ногах, перебирала мокрими шкарпетками.

— Пауере, ми чекаємо! — залунали голоси з хокейної частини ковзанки.

— Вернися, Пауере! Дівчата — не зайці, не повтікають! — замахав хтось ключкою.

— Ви краще сходіть по взуття. Тут трохи, теє, холодно, — кинув хлопець на прощання.

А коли він приєднався до товаришів, які ганяли за гумовою шайбою, уже важко було впізнати, котрий із цих озброєних ключками джентльменів схилявся хвилину тому над лежачою Каєю.

— До кінця життя не знатиму, хто ж мене врятував, — зітхала дівчинка, вертаючись додому.

«Так романтичніше. Як у старому фільмі, — міркувала Йоанна. — Якби я знала, що хлопець із ключкою може допомогти, а не торохнути по голові, я б і собі, певно, звалилася посеред ковзанки».

— Ти впевнена, що не знаєш його?

— Та звідки?

— Бо коли ми знімали ковзани, він так на тебе дивився… Я не знаю, але в мене склалося враження, що його очі або посміхаються, або взагалі сміються.

— Певно, сміялися, — похмуро притакнула Йоанна. — 3 нас… Ти знаєш хоч когось, хто зберіг би серйозність у цій катавасії на ковзанці?

— Знаю. Мимра! Вона ні за які гроші не урвала б свого монологу! Ми лежимо непритомні, а Мимра й далі розводиться про малого імператора, про те, як змінюється мапа світу…

— Бінґо! Ти виграла апельсиновий сік. Зі свіжих фруктів. Ідемо?

— Звичайно, ідемо! — Кая вже рушила, проте ще раз глянула на себе. З надією, що на прихованій у дедалі густіших сутінках стежці з’явиться тінь хокеїста-лицаря. Вона сказала б цій тіні бодай «дякую», бо раніше це якось не спало їй на думку.

Щоденник Зосі

Хвилю тому я стала старша на цілий рік. Я маю вбратися в мереживну сукенку, щоб піти з коханим хлопцем до улюбленого клубу. Станцювати в тьмяному світлі палке танго… У вчительок теж є мрії. І коли вони починають справджуватись і коханий запрошує мене на побачення, я раптом жахаюся, що не можу поєднати домівку, школу й почуття у щасливе ціле.

Іноді в мене складається враження, що Йоанна старша. Вона вся сповнена турботи, а наша остання розмова… що й казати. Коли вона пішла спати, я плакала, зворушена, і заснула, приколовши до піжами скляну брошку.

А завтра знову виховна година. Чому тільки одна? Була б я міністром, то відвела б на виховні заняття й довгі розмови цілий тиждень. З іншого боку, моє виховання дедалі частіше полягає у залагодженні службових справ. Я почуваюсь, як пані у віконечку, яка веде лакованим нігтем по аркушу і час від часу каже: «Наступний, будь ласка». А мій клас тим часом — це понад двадцять біографій і сотні особистих справ. І стільки ж тем для книг або окремих нарисів. І стільки ж причин схилитися над кожною біографією. Не проґавити якусь непомітну «болячку», яка може перетворитися на чиюсь приховану драму.

Говорити вони не люблять. Звісно. Прищаві, вперті. Ніхто їх не розуміє. Я теж не завжди, але мушу бути впертою краплею води, якщо вони вирішили вдавати з себе скелі.

Я навіть не знаю, скільки разів була на крок від незвичайного зізнання. Ет, хоч би раз набратися духу. Зізнатись їм, що часом мене від них верне! Коли ці знуджені міни, висмоктані з пальця проблеми, ремствування на занадто низьку оцінку допікають до живого… Я вже бачу щирий подив на їхніх обличчях, хоча цей вид щирості притаманний їхньому поколінню, а не тому часу, коли я сама ходила до школи. Крім того, важко визначити, де закінчується та їхня щирість і починається звичайний брак домашнього виховання. Вони були б здивовані, якби почули про щось таке! Я впевнена, що урок, присвячений домашньому вихованню, викликав би сміх і недовіру. Адже й тема така, що за її мотивами не зробиш, їхню улюблену комп’ютерну гру…

Мальвіни знову не було на польській. Час поговорити з її тіткою й