Читати книгу - "Пан Халявський"

мене охопила велика журба через те, що я забув свої маківники в папірці, які я загорнув на дорогу й лишив у матінчиній спальні на лежанці. Поквапився — й забув. Туга смертельна! Так би й вернувся, якби можна було! Та тут уже необмежено владував доміне Галушкинський над нами, кіньми й найменшою часткою, що складала нашу валку.

Через те він зайняв на возі перше місце, розлігся й наказав нам міркувати про дорогу, про мету поїздки нашої, про наміри наші, як то нам використати час, а що трапиться нам у міркуваннях наших розумненьке або сумнівне, казати йому, а він буде рішати.

Довго панувало між нами повчання. Хто про що думав — не знаю; та я все мовчав, думаючи про забуті маківники. Гіркота матінчина не цікавила мене. Я гадав, що так і повинно бути. Вони з нами розлучилися, а не я з ними; вони й повинні журитися… Коли се брат Петрусь, котрого бистрий розум не міг перебувати спокійний і жадав собі пожитку, раптом спитав наставника нашого:

— Скажіть, будь ласка, реверендисиме доміне Галушкинський, де ж місто й наша школа? Ви казали нам, що де небо з'єднано з землею, там і кінець вселенній. Он, далеко дуже, видно, що небо зійшлося з землею, ergo, там кінець світу; та. я на сій відстані не бачу міста. Де ж воно? Чи туди ми їдемо?

— Бене, доміне Халявський! Ваші слова глибокодумні, і ви мені показали, що голова ваша заклопотана важливими роздумами; та я повинен розсіяти ваші сумніви. — Так сказав великий наш наставник і, поправивши під собою подушку, промовляв далі: — З'єднання неба з землею, що ми бачимо, не є в єстві, а се… просто… як пак?.. «фле… флегматична» омана. Навпаки, нам треба їхати довго, і дуже довго, поки ми доїдемо до моря, і всім нам буде здаватися, що попереду нас земля з'єдналася з небом, те се лжа, омана, примара. Потім і морем ми повинні їхати ще довше, ніж суходолом, та вже не на возі, а на кораблі чи в якій іншій посудині (інакше назвати доміне Галушкинський вважав за непристойне і гудив за те інших), і тоді досягнути краю вселенної, себто де небо зійшлося з землею. Проте ніхто із смертних ще не досягав сього. Отож, на сьому просторі, який ми переїжджаємо до краю вселенної, трапиться нам місто, в якому наше училище…

— Так ми й морем поїдемо? — спитав Петрусь жваво; а я, боячись води, вже хотів був плакати.

— О ні! — вигукнув наш реверендисиме. — Се в опису я вжив тільки риторичну фігуру, себто перекрутив істину, надавши їй несправжнього вигляду. Та ми морем не поїдемо, бо не маємо для того належної посудини, а по-друге, ще й тому, що училище наше стоїть на суходолі: ergo, ми суходолом і поїдемо.

Після сього доміне інспектор звернувся з іспитовими запитаннями до Павлуся, котрий заглибився в роздуми про коней. Повторне запитання наставника: про що він так глибоко думає? — ледве витягло його "із задумливості.

— А от, — сказав Павлусь і позіхнув, виходячи з своїх роздумів, — я бачу, що в кінській упряжі багато зайвого: і ременю всякого, і кілець; так оце я й добираю, якби його таке безладдя виправити.

— В усьому видно винахідливий розум! — промовив стиха доміне і запитував далі.

Хоч як вслухався я в учені розмови нашого наставника, та мене здолав сон, і я не чув ні закінчення на сьому переїзді початого, ні в наступні далі дні нашої дороги розмов, бо як тільки злазив на воза, так і засинав… ergo, скажу по-вченому, я дорогу свою відбув спокійно для тіла й розуму, не обтяжуючи його ніякими міркуваннями.

Чи близько, чи далеко стояло місто; чи скоро чи не скоро, — та нас довезли й розмістили на квартирі в якогось обивателя. Квартира була з усіма вигодами і вельми близько до вчилища. Бабуся, прибувши раніше від нас, розташувалася з своїм господарством і почастувала нас вечерею смачною, ситною, багатою. Спасибі їй! Вона була така вправна в своєму ділі.

Добре. Другого дня доміне Галушкинський повинен був везти нас до начальника, помічника й головних учителів школи; задля того одягли нас у нові, довгополі, сукняні киреї. Новина ся захоплювала нас. Справді, приємно перебратися з постільного халата, хоч би й з китайки пошитого, в сукняну кирею, що поважно оповиває нас, прикрашена тасьмами, шнурками та китицями.

Доміне Галушкинський, оглянувши нас і повторивши вправи, як ми повинні були опускати вперед руки, вклоняючись помічникові, і як ще більш відтобурчувати їх, щонайнижче вклоняючись начальникові, сказав нам таке напучення:

— Вашеці, не забувайте, що начальник є все, а ви — ніщо. Стояти ви повинні перед ним з благоговінням; одне слово, зобразити собою —? — знак запитання і премудрі його настанови слухати уважно. Боронь боже перечити! Рече він: «Лягай!» — виконуй негайно, хоч би на твоєму боці була щонайбільша правда й ти сам щонайневинніший. Терпи кару тої міри, числа й вигляду, яку зволить призначити премудре правосуддя його, і не смій ані найменше й ніколи заремствувати та заперечити. Чи захоче він опівніч визнати за полуднє? Признавайся і стверджуй, що сонце світить і навіть пече. Чи зволить дієслово обернути на іменника? Bene — признавай і стверджуй. Його влада й сила. До помічника зберігайте все те ж саме. Часто помічник буває дієсловом дійсного стану, а начальник — крапкою, знаком сильним, та безголосим. У школі, в яку, в міру знання вашого, ви вступите, вчителя поважайте і ставтесь до нього немовби до самого начальника; та — на очах самого реверендисиме — вчителя вже майте ні за що. Перед товаришами держіться шляхетно, як —! — знак оклику, бадьоро, гордовито, поважно, і всі вас шануватимуть. У суперечках спішіть одгризатись і затуркуйте своїх супротивників; а то вони принизять вас гірше коми. В бійку самі не лізьте, а нападника бийте вволю, остерігаючись робити явні бойові знаки: для сього є волосся, ребра, спина тощо. Ходячи по