Читати книгу - "Пан Халявський"

базару, не зважуйтесь нічого вкрасти; а найпаче ви, доміне Павлусю, що маєте до того великий нахил: тут не село, а місто; треклята поліція одразу втрутиться. Самі не напивайтеся, а запросивши кого або бувши запрошені від когось. Ви, доміне Петрусю, обдаровані особливим, щасливим талантом: можете випити море і бути на ногах твердим з незатьмареною головою, та горілчаний дух може вас зрадити. Для сього майте завсіди в кишені пшоно або часник. Коли вас у такому стані закличуть до начальника, кваптесь пожувати пшона або часнику і сміливо йдіть до реверендисиме: ніс його не почує; з досвіду відомо. Далі, про інші подробиці, як вам поводитись і як чинити, скажу в оний час.

Ми так глибоко були зворушені повчальним для нас напученням нашого наставника, що мимоволі, з сердешного веління, віддали йому чолом, як належало одному тільки начальникові, й, виказуючи вічну вдячність, обіцяли всі його мудрі правила навіки назнаменувати в юних серцях наших і наслідувати їх. Само собою розуміється, що я не казав таких слів, бо не знав про існування і значення їх, а казали се брати мої; а я тільки вклонявся, опускаючи руки вперед і торкаючись довгими рукавами ошатної моєї киреї до підлоги, захоплювався.

Упоравши чудовий сніданок, піклуванням бабусі приготований, ми пішли до начальника, а гостинці, призначені для нього, несли за нами люди, котрі привезли їх з дому. Ми йшли вулицею… Незабутні хвилини! Що може зрівнятися з піднесенням моїм, коли я йшов у киреї синього сукна, котрої китиці на довгих шнурках теліпалися туди й сюди! Не знаю, чи дивились на мене перехожі, — я не турбувався; я дивився сам на себе, ворушив плечима, баламкав руками — все для того, щоб теліпалися мої китиці. Істинно скажу: під час одруження мого я був хвацько вбраний, ідучи в парі з своєю, тоді ще чарівною, нареченою, та я не був такий захоплений, як тепер тими китицями, що теліпалися в моєї киреї… Ах, кирея!.. Ах, китиці!.. Та все минуло!.. Повернімося до нашого предмету.

Ми прийшли до начальника.

Коли ми ще жили дома, то батенько, бувало, казали нам, щоб ми самі себе готували до того звання, яке кому подобається, опріч Павлуся, котрого призначали вони на канцелярську справу, кажучи: «Горб не завадить тобі бути добрим юристою».

І ось коли я ввійшов ще тільки до передпокою начальника, то вже й надумав бути ніким більше, як начальником училища. Саме було закінчення вакацій, і батьки повертали синів своїх з домів до вчилища. Треба було вписати, що вони з'явилися, переписати їх у вищий клас… ergo, з чим батьки з'являлися? Тож-бо то й воно! Я дуже розумно вибрав. Отож, ухвалено: бажаю бути начальником училища. Аж ось, після багатьох інших, допустили й нас до самого начальника. Віддавши належні високому його сану поклони, доміне Галушкинський став пояснювати, що він недарма відбув час на кондиціях: підготував трьох юнаків, що мають зробити честь училищу й навіть століттю. Начальник удостоїв нас оглянути, проте трохи меланхолійно. Доміне інспектор поспішив подати листа, що його написали самі батенько.

Начальник прочитав і глянув на нас уважніше. Потім сказав керівникові нашому: «Ну що ж?»

— Зараз, — сказав Галушкинський і став «діяти».

Перш за все вніс він три голови цукру й три сувої біленого найтоншого домашнього полотна.

Начальник сказав меланхолійно: «Написати їх у синтаксис».

Доміне Галушкинський не журився. Вклонившись, вийшов і повернувся, несучи три посудини з маслом і три торбинки найлуччих різних круп.

Реверендисиме, підвівши голову, сказав: «Вони можуть бути й у піїтиці».

Наставник наш не спинявся і втягнув три барильця: з вишнівкою, тернівкою та слив'янкою.

Начальник навіть усміхнувся й сказав: «А втім, навіщо глушити талант їхній? Коли дома так добре все приготовлено (тут він глянув на все принесене від нас домашнє), то вписати їх у риторику[4]».

Доміне Галушкинський спинився, вклонився низько й став говорити з ним іноземним діалектом…

«О батеньку й матінко! — думав я в той час, — навіщо поскупилися ви прислати своєї відмінної грушівки, що славилася в усій околиці? Нас би визнали просто за філософів, а через те скоротився б курс навчання нашого, і ви хоч і одразу, та, може, менше заплатили б, ніж тепер, платячи за кожний предмет!»

Тут я став прислухатися до розмови реверендисима начальника з доміне Галушкинським. Першого я не розумів зовсім: розуміється, він говорив справжньою латиною; а доміне наш шкутильгав на обидві ноги. Тут була мішанина слів: латинської, бурсацької та чисто російської мов. Завдяки такого роду поясненню, я легко зрозумів, що він просив за старших братів помістити їх у риторику, а мене, замість інфіми, «через недоумство» написати в синтаксис, обіцяючи заходитись коло мене осібно й так, щоб я наздогнав братів.

Реверендисиме кивнув головою і сказав: «Bene, згоден. Ти знаєш, що треба робити, то й виконай». І, промовивши ще кілька чистих латинських слів, яких я не збагнув, відпустив нас.

Доміне Галушкинський обійшов з нами помічника та інших учителів. Ми кланялися їм, підносили гостинці відповідно званню й вазі їхній в училищі і повернулись на квартиру — брати «риторами», а я, мізерний, синтаксищиком. Що вдієш!

О благословенна старовино! Не можу не похвалити тебе! Як було спокійно й справедливо! Наприклад, діти багатьох батьків — навіщо їм турбуватися, виснажувати здоров'я своє, а найголовніше — худити шлунок свій, мучитись, витверджуючи ті науки, котрих не зажадає від них ніхто протягом усього їхнього віку? Подаровано — а подарувати є що — і дітям приписано всі знання