Читати книгу - "Голос перепілки"

міру.

– Тут душа не стане на міру ніколи, вуйку. А до Параски дуже хотіла би’м. – Ганна підвела на Бориса сумні очі, з яких викотилися два струмки сліз, які сьогодні міг спинити лише Бог.

Ганна ніколи нікого не розпитувала, що було на першому поверсі. Вона знала, що другий поверх належав родині гера Ґізеля. Найбільша кімната – штуба, як її називали німці, – була відпочинкова. Попри стіну стояли великі дубові різьблені шафи, посеред кімнати – обідній стіл, навколо – крісла, у кутку – світло-коричнева радіола. Ганна вже чула про таке й здогадалася, що це саме радіола, бо згодом побачила, що найбільше біля неї чипів пан Ґізель, стежачи за всім, про що там говорилося. Фрау Інґрід іноді теж присідала біля радіоли. Та зазвичай це було на вихідні. Одна кімната була для дітей. Дві інші – для Ганни й Бориса. Ганна була певна, що її кімната раніше належала фрау Інґрід, бо та іноді йшла до шафи, що стояла там, і брала звідти якесь причандалля. Що було в шафі, Ганна не знала, бо ніколи не відчинила б її, навіть якби фрау Інґрід не зачиняла її на ключ.

Такі вже були в Німеччині закони, що кожен ауслєндер мусив мати окрему кімнату для свобідного часу й сну. Це була перша окремішня кімната в Ганниному житті. Своє ліжко, свій стіл, ба й свій нічний столик! Навіть крісло з високими бильцями й дзеркало були. Хто вдома міг їй дати окремішню кімнату, як на всіх була заледве одна: там і їли, і варили, і відпочивали. Окрема була лиш-но комірчина, та й ту ніколи не огрівали. Там зберігали насіння, меливо й сякі-такі продукти, якщо вони були взагалі.

Робота була не те що трудна: Ганна мусила робити все те, що робили бауери, і те, що вони залишали для поштуркачів. Вона поралася з фрау Інґрід на кухні, працювала на полі, у сараї, сиділа з дітьми. Та й у городчику під хатою було трохи роботи. Цибуля, морква, буряк і зелення на закришку росли тут. Але то була сезонна робота, а взимку – хатня. Правда, бувало, навіть у грудні на грядках шпинат брала (хоча спершу думала, що то пані Інґрід лободи насіяла).

«Хіба ауслєндери знають, що треба садити й коли збирати?» – укотре колола бауерка.

Ганна не зважала, що бурмотіла собі під ніс фрау Інґрід. Якби не Борис, то вона б і не знала, що каже фрау. Зрештою, дівчина не дослухалася. Вона й не хотіла знати, як треба садити й що треба збирати в цій холодній і далекій для неї Німеччині. Вона просто хотіла додому. Хотіла полоти свій городець, бігти своїм садом, своєю стежкою, рідними полонинами, а не слухати докори вередливої господині. Дівчина дивилася на зоряне небо, витираючи долонями обличчя. «Де ви, мамо?» Як вона марила доторкнутися зараз до свого порога, впасти в мамині долоні й довго-довго триматися за них, убираючи всією своєю суттю їхнє тепло. Сказати їй, що її дитя опинилося раптом серед чужих людей, не знаючи, коли його знову заберуть звідти.

Ганна глибоко дихала й перемальовувала день наново. Вона уявляла знову своє дитинство, маму, свою Парасочку, свою хатину з глиняною долівкою, вікно, з якого виднівся ґрунь[79] гори, і час перед Великоднем. У хаті пахло натопленою піччю й хлібом. На великій стільниці мама косичила нові паски. «Дивиси, аби косиці були рівненькі, бо шо люди скажут», – поправляла вона Ганнину пасочку. Ганна не думала про те, що скажуть люди. Вона лише снила, щоб її паска була краща від Парасчиної. У Параски все виходило ліпше: і хрестик на сорочці, і полотно на рушники. Навіть вурда,[80] і та була солодша й жовтіша. Ось Ганна поправляє свою пасочку й всміхається: «Цього разу моя такой краща!» «Ввидимо, коли виросте! – усміхається у відповідь мама. – А тепер на пательню – і в піч». Мама говорить пошепки, щоб тісто не сіло. На лаві виблискують свіжоспечені маківники. Ганна крутиться біля них: хоч би раз скубнути. Та добре знає, що мама за це сваритиме. Параска звивається по хаті, то в одному куті щось підкине, то в другому поправить. «Ото хтос буде мати ґаздиню», – мама киває на Параску й знизує плечима в бік Ганни. – Нічо’, і ти навчишси!» А Ганна хоче, щоб і про неї так казали, як про Параску, і теж починає звиватися по хаті. Ще в куфрі[81] треба поскладати! Ганна підходить до куфра, розщіпає маленьку залізну защіпку й підносить важку ляду. З куфра прохоплюється душок полотна, свіжовипраних сорочок та рушників… Ганна поволі вибирає все з куфра й одне за одним викладає на постіль. Попервах – вишиті рушники, далі – полотно. Ось і мамина шлюбна сорочка з вишитими двома голубами на грудях, що тримають дзьобиками серце. Коли Ганна буде віддаватися, вона теж собі таку вишиє.

– Чи я тобі не казала, як ти сіяв ленцю, Не бери си великую, візьми собі меншу, Бо велика, як ялиця, буде тебе бити, А маленька рум’яненька буде тя любити,

– гумкотіла Ганна.

«Не співай, то піст», –