Читати книгу - "Спокута"

поклала долоню на пухку руку подруги. – Я вже ніби й заспокоїлась трішки, розвіялась на роботі, лише на серці туга зосталася.

– Знайшла, де розвіюватися! – сплеснула долонями Лариса й сіла навпроти. – На роботі вона розвіюється! Чи ти хоч помічала, Катрю, якою стала кар’єристкою?

– Ні, це неправда, – запротестувала Катря.

– Ти вже давно не працюєш, а спалюєш себе за роботою. Життя йде, а ти його не помічаєш. Треба ж не лише займатися самоїдством, а й вміти зупинятися та нюхати квіти, бо тебе так надовго не вистачить.

Лариса взяла в руку фужер і відпила вина. Катерина подивилася на свою подругу й найближчу сусідку. Маленька, пухкенька, схожа на м’яку пухнасту іграшку, нічого особливого: ніс качечкою, пухкі нафарбовані губи, тоненькі вищипані брови, два підборіддя та відсутність шиї, біле фарбоване волосся, а в житті – успішна бізнес-леді. Щоправда, Лариса розповідала, що від першого чоловіка їй щось дісталося після розлучення, потім щось перехопила від другого, а від третього – туристичне агентство. Усе інше, що мала, вона здобула за допомогою своїх багатих коханців та прибутків від туристичного бізнесу. А мала сусідка немало. Після євроремонту з трьох кімнат її квартири залишилося дві, що плавно переходили в кухню або швидше в барну стійку, столик та газову плиту. За містом Лариса мала свій великий будинок на добрячому клапті землі біля лісу та річки, а ще один будинок будувала десь у Криму. Тобто володіла, як для жінки, чималою нерухомістю, а ось дітей не мала. Катерина ніяк не могла зрозуміти: чому та вважала дітей хомутом на шиї. А в усьому іншому подруги добре ладили поміж собою, хоча були різні, аж надто різні й за зовнішнім виглядом, і за складом характеру. Утім, це не заважало їм підтримувати добрі стосунки упродовж багатьох років. Особливо після втрати близьких Катерина без підтримки подруги, мабуть, довго ще не змогла б прийти до тями.

– Агов! – Лариса постукала пухким пальчиком із перснями по столу. – Знову про щось задумалася й мене не чуєш?

– Я тебе уважно слухаю, – посміхнулася Катерина.

– Якби ти послухала, що в мене в агентстві дівчата співають! Заробітна плата в них від чого залежить? Від кількості проданих путівок. А де зараз туристи? Криза з’їла туристів. Ті, що мали багато грошей, то й зараз їх мають. Біда тільки в тому, що їх дуже мало і йдуть вони за путівками до великих агентств, а не до нас. Ось і сидять мої дівки без заробітку.

– Що, зовсім ніхто нікуди не їде відпочивати?

– Їдуть. Але таких одиниці, не те що раніше. Коли зайде якийсь клієнт, то дівчата так перед ним стеляться, що ладні ноги йому лизати, щоб тільки придбав путівку.

Катря розсміялася.

– Ось ти, наприклад, коли збираєшся на відпочинок і куди?

– Не знаю, – зітхнула та. – Збиралися з дідом влітку поїхати в Карпати, а тепер… Нічого поки що не знаю.

– Дались тобі ті Карпати! Я б зрозуміла, коли б ти поїхала на відпочинок у «Буковель». А жити дикункою десь у хащі лісів… Пробач, я цього не розумію.

– Я ж не лише жила там, а й зустрічалася з людьми, збирала матеріал для своєї докторської.

– Краще б у Туреччину змоталася.

– Колись поїду і туди. Устигну.

– Навіщо відкладати на потім те, що можна зробити зараз?

– Ага, залишилося на останні гроші злітати в Туреччину, щоби покласти зуби на полицю!

– Ой, не прибіднюйся, Катрю. Батьки ж мали якісь збереження на похорони?

– Мали. Ну то й що? У мене син росте, а в нього немає свого житла. Ожениться і що тоді? Хотілося б, щоб він мав свій куток. А за мою зарплатню квартиру не скоро купиш.

– Ти ж підробляєш викладачем в інституті?

– Звичайно. А що ж робити?

– І син у тебе працює, – продовжила Лариса.

– Сергій працює і ще десь підробляє. Усе складаємо копійку до копійки, щоб колись придбати йому житло.

– Зараз нерухомість падає в ціні, то треба поспішати.

– Таких коштів у нас поки що, – Катерина знизала плечима, – немає.

– Слушну годину можете втратити. А скільки, якщо не секрет, вже в торбинку відклали? – ніби між іншим запитала Лариса.

– Як кіт наплакав. У мене відкладено дві тисячі доларів та щось у Сергійка є. А я ще й кредит за машину сплачую.

– Та-а-к, не густо.

– І на лиху годину банки кредити не дають зараз.

– А після батьків два, здається ти говорила, будинки залишилися?

– Їх то два, але стоять вони на одному подвір’ї, – сказала Катря, і знову в неї болем защеміло серце.

– Будеш їх продавати?

– Так, – видихнула після паузи.

Їй було боляче не те що говорити, а й думати про продаж будинків. Вона розуміла, що без хазяїв і догляду вони зруйнуються, їх розтягнуть сусіди по цеглині, розкрадуть усе, що можна, а охайні садок та город швидко заростуть бур’янами. Але… це було єдине місце, де лишилося її дитинство, її минуле, де все нагадувало про рідних людей. Треба було приймати якесь рішення, і Катерина після довгих роздумів і вагань вирішила продати батьківське обійстя. «Буде від цього дві корисні речі, – думала вона. – Будинками будуть користуватися інші люди, і вони не зникнуть. По-друге,