Читати книгу - "Не йди"

жінка середнього віку в теракотовому пальті. Люди, доню, люди рухаються, кудись лізуть. Люди живуть собі далі. Що буде з нами, зі мною і твоєю мамою? Що буде з твоєю гітарою?

Ми кохалися, а потім лежали нерухомо, слухали шум від машин на шляхопроводі, вони їздили так близько, що здавалося, ніби по даху. Я маю вдягатися та повертатися додому, та мені важко розривати цей зв’язок, що зробив нас бранцями. Де шкарпетки, штани, ключі від машини… тож я не поворушився. Завтра я їду, повинен взяти участь у конгресі онкологів, та не маю жодного бажання туди їхати. Італія повільно гладить мою руку, вимірює самотність, що на неї чекає. Я уявляю собі конференц-зал, свої окуляри, своє обличчя за карткою, на якій надруковано моє ім’я, колег із фото на пластиковому бейджі на піджаку, готельний халат, бар-холодильник уночі…

– Поїдеш зі мною.

Вона повертається на подушці, дивлячись великими недовірливими очима.

– Поїдеш?

Вона захитала головою:

– Ні, ні.

– Чому?

– Не знаю, що мені вдягнути.

– Поїдеш у трусиках. Тобі дуже личить у трусиках.

А пізніше вночі я коригував свою доповідь червоним олівцем, пробігав її очима, дочитував до кінця і повертався до самого початку, щось підкреслював, викреслював чи дописував. Нарешті подзвонив їй.

– Ти спала?

– Мені краще не їхати, правда ж?

– Я заїду по тебе о шостій. Це не надто рано?

– Якщо ти передумаєш, то нічого страшного.

О шостій ранку вона вже стояла на дорозі, уже з макіяжем. Такий собі клоун у сірому. Я поцілував її, а в неї шкіра, як лід.

– Ти давно чекаєш?

– Щойно прийшла.

І вже замерзла. На ній чорна куртка з короткими рукавами, а підплічники такі великі, що аж закривають їй шию. Шкіра на руках у плямах, як мармур. Вона розтирає руки між ногами. Я увімкнув обігрів на максимум, хочу, щоб вона якнайшвидше зігрілася. У неї перелякане обличчя, навіть очі замерзли. Вона сидить, не рухаючись, нічого на собі не поправляє, неначе статуя, трохи відхилившись від спинки. Потім від тепла напруга в неї спадає, а тим часом автомобіль летить по безлюдній смузі автостради. Я торкаюся до кінчика її носа.

– Тобі краще?

Вона посміхається, киває.

– Чао, – кажу я їй.

– Чао, – відповідає вона.

– Ну, як ти? – запитав я і всунув руку їй між ногами.

Це було невелике містечко, побудоване з туфу, з одностороннім рухом і стрілками на дорожніх знаках, що з будь-якого місця вказували напрямок до однієї й тієї ж ротонди. Я поставив машину на паркінгу. Ми говорили про це, я забронював номер на її ім’я. Я не можу ризикувати, багато моїх колег беруть участь у конгресі, серед них буде й Манліо. На вулиці ми тримаємося на відстані. Італія дуже боїться за мене, не знає, куди їй іти, але йде впевнено. Вона взяла з собою валізку на колесах, надто велику для виїзду на кілька днів. Валізка напівпорожня, Італія, трохи зігнувшись, тягне її поряд. А я, на відміну від неї, уже звик до коротких поїздок. У мене невеличка шкіряна сумка, функціональна й елегантна, – подарунок Ельзи. Цього ранку в мене немає пуза, я тугіше затягнув ремінь на одну дірку. Іду легко, настрій чудовий, відчуваю себе юнаком у шкільній поїздці. Ззаду легенько торкаюсь її сідниці.

– Перепрошую, синьйорина.

Вона серйозна, навіть не обертається до мене, відчуває себе непроханою гостею. На ній ця жалюгідна куртка, а спідниця трохи довша, ніж зазвичай, ще одна спроба бути менш помітною.

Ключ уже в моїх руках. Італія розмовляє з чоловіком, що стоїть за стійкою рецепції. До мене підходять двоє колег, ми ручкаємося.

– Сауна вже розігрілася чи ще треба зачекати? – запитую я в дівчини в синій камізельці, яка реєструє документи, це – привід, щоб затриматися тут.

Чоловік, що стоїть перед Італією, тримає олівець у руці й пробігає ним по списку заброньованих номерів. Вона повертається до мене з розгубленим поглядом. Я підхожу до них:

– У вас якась проблема з поселенням моєї колеги?

Чоловік підвів до мене очі, пильно подивився, потім з подивом перевів погляд на Італію.

– Я намагаюся знайти місце, адже в синьйори немає акредитації.

На губах наквацьована помада, волосся, як солома, від постійного знебарвлення… Вона зіщулюється у своїй синтетичній куртці, підтягує до себе свою надто велику валізу, відчуваючи, що цей чоловік дивиться на неї оцінюючи. Так і стоїть, схиливши голову, а можливо, вона вже шкодує, що приїхала.

Італія перетинає хол, дивлячись зневажливо, майже вороже. Її риси здаються ще грубішими, бо на душі в неї безрадісно. Вона захищається. Ми піднімаємося ліфтом лише вдвох, проте я навіть не торкаюся її. Зараз вона викликає в мене жаль, вона йде коридором на своїх понівечених підборах і викликає в мене жаль. Наші номери на одному й тому ж поверсі, у коридорі немає нікого. Італія входить у мою кімнату, так і залишається стояти, навіть не оглядається, а тільки гризе собі нігті.

Конгрес триває чотири дні: конференції, засідання, курси підвищення кваліфікації. Італія не