Читати книгу - "Рогнеда"

VIII століття, волхвів зобов’язували (хоча невідомо, хто їх все-таки на те благословляв) позбавляти «в дівочих лазнях» цнотливості. Дівчат, звісно, за день до заміжжя. (У пізніші прагматично-раціоналістичні часи це буде названо дефлораторством.) Вони й позбавляли. Тих наречених, котрі з якихось причин не позбулися цнотливості раніше. І лише значно пізніше, блудницями стануть називати тих осіб прекрасної статі, переважно дам, які до заміжжя позбулися згадуваної цнотливості. А вже з XI по XVII ст. блудницями вважали незаміжніх дівиць, які вступали в інтимний зв’язок. І вдів, які приймали у себе чоловіків. І лише згодом, дякуючи наполегливим зусиллям церкви, слово «блудниця» стало лайливим. Але все ж іще не таким, що зневажало тих самих жінок легкої поведінки, як того хотіла церква. Звідтоді вважалося: блуд – це зв’язок із незаміжньою жінкою, а перелюб – із заміжньою. Що ж до повій, то їх величали «срамними дівками».

Ще до прийняття християнства, у боротьбі за моральні засади русичів перед повела княгиня Ольга. Року 953-го вона видала перший в історії язичництва указ на сексуально-весільну тему – про грошову чи речову компенсацію за «бездевственность».

А князь Святослав невдовзі заборонить волхвам займатися дефлорацією. Віднині, повідомлялося в указі, позбавлення цнотливості – безпосередній обов’язок мужа і його гідність (ура і так далі). Святослав навіть заборонив танці «в непотребное время», тобто в дні, коли загальноруські свята не відзначалися. Справа у тім, що в слов’ян (як, між іншим, і в багатьох інших народів) танці вважалися забавою еротичною – під час стрибків та підскоків оголювалися інтимні місця, що в інший час зазвичай прикриті спідницею, хламидою (накидкою) чи кофтою. Але проти оного указу виступив народ, і Святославу довелося його відмінити. Подальшу боротьбу з танцювальною еротикою вже вестиме з XІІ століття церква.

Але щоби позбавити дівчину цнотливості без її згоди, та ще у присутності численних свідків – ні, про таке на Русі й помислити не могли.

Та й хто б на таке зважився?

Володимир зважився. І бог кохання Ладо тут був ні до чого. Та Ладо таке «кохання» ніколи б не схвалив.

Справді-бо якими словами передати те, що втнув новгородський князь, коли 978 року захопив Полоцьк і пустив його за димом.

Володимир кивнув варягам, і ті, підбігши до Рогволода, проштрикнули його мечами і на тих мечах підняли князя вгору.

– Славна смерть для князя і воїна, – прохрипів Рогволод на мечах. – Дякую вам, воріженьки мої, що подарували мені, старому князеві і воїну, таку почесну смерть на мечах…

З його рота цівкою заструменіла кров, він захрипів, з трудом звів голову до грозового неба – саме заходилося на негоду, і на обріях свіркали блискавиці й гриміли перуни-громи.

– О, боги наші! І ти, славний Перуне, до тебе йду – буду твоїм вірним воїном…

І коли ввечері на зруйнований Полоцьк посунуть грозові хмари, загудуть вітри, засвіркають блискавиці й загуркочуть громи, – варяги жахнуться, певні, що то Рогволод, страчений ними, вже слугує своєму Перуну-громовержцю, а відтак, його й мертвого треба остерігатися. А заодно й прикінчити його синів, аби вони вбивцям свого батька не мстили.

І так було вчинено з його синами – теж на очах у Рогнеди.

І Полоцьке князівство було позбавлене самостійності і бодай куцої автономії. Звідтоді і назавжди воно стало частиною спершу Новгородської, а потім і Київської Русі.

6

Нарешті восени 980 року княжа усобиця на Русі, або «котора», що почалася влітку, того ж року завершилась. Не остання – міжусобиць на Русі ще буде та буде – це як її національна особливість: одна закінчуватиметься, інша зринатиме, ще кривавіша й тяжкіша та спустошливіша – друга, третя, п’ята-десята…надцята. Вони йтимуть одна за одною віками – доти, доки й не занепаде могутня Київська Русь, колись блискуча слов’яно-руська держава.

Але усобиця 980 року, слава богам, Даждьбогу та Перуну в першу чергу, по весні почавшись, восени й благополучно – диво превелике: благополучно! – завершилася, влігшись цього разу швидко.

А спалахне вона між синами рано загиблого Святослава, які тільки-тільки сягнули повноліття. Слава богам, що хоч три роки по загибелі Святослава – 977–980 – на Русі було тихо-мирно – принаймні зовні, а тоді заповзла на Русь змія розбрату між своїми, між братами.

Спершу Ярополк погубить брата свого Олега, а його князівство Древлянське забере собі (ось це загарбання земель та влади і стає причиною котор), а потім Володимир нападе спершу на Полоцьк, сплюндрує його, захопить Ярополкову наречену Рогнеду і оголосить її своєю жоною, приєднавши її князівства до свого, і рине на Київ.

Рине швидко, навально і все в одному напрямку: на Київ, на Київ!

За один день – найтрагічніший і найжахніший день – Полоцьк був (своїми, не чужими, такими ж кривичами, як і вони, такими ж словенами і слов’янами) зруйнований дощенту, і жити на тім попелищі не було де – полочани, які вціліли, розбіглися хто куди, а найбільше поховалися по навколишніх лісах.

З княжого терема залишилася купа недогорілих головешок – десь під ними були трупи Рогволода і його синів, – жити Рогнеді, якій нападник подарував життя, не було де. І Володимир велів відвезти її до Новгорода і поселити у його княжому теремі.