Читати книгу - "Гумор та сатира"

В чёрных с проседью усах затерялась луковичная шелуха. Он ещё раз хлюпнул носом и сипло проговорил:

— Вы не должны…слышите, вы не имеете права обращать на это внимание. Всё равно идея величайшая…

Я ничего не ответил. Только кивнул головой и стал уходить из комнаты. Но в этот момент у меня за спиной звякнуло что-то металлическое. Я успел обернуться. В руках у Дмытра был нож. Наполовину ржавый, с обломанным концом. Несколько мгновений он смотрел своим томительным взглядом, в котором смешались невыразимая ненависть и мука. А потом он бросился на меня, стараясь воткнуть ржавое лезвие между моим горлом и грудью. Я схватил его за руку. От него несло смесью лука и селедки. Ещё примешивался удушливый запах то ли грязного белья, то ли немытого тела.

— Ты всэ розкажеш, гнида московська! — жалобно стонал он, тыча мне в лицо ножом и обдавая смрадным дыханием. — Падло…

Борьба наша была недолгой. Несмотря на высокий рост, он был слаб как подросток. Я легко вывернул его кисть, и нож упал на пол. Потом я оттолкнул его, выбежал в коридор, а затем на лестницу. Со мной была карта Киева, и я, сверяясь с ней, через полчаса уже был в нашем посольстве.

Утром у ворот посольства стояли пикеты. На плакатах было написано: «Гэть москальський спецназ!», «Смерть диверсанту!» В тот же день меня объявили персоной «нон грата», и я был вынужден на маленьком дипломатическом самолёте отправиться домой.

Когда самолет поднялся над землей, и внизу показались чахлые тополя, каменный всадник с отломанной булавой и купол храма, с которого ободрали позолоту, я почувствовал такую тоску и жалость, словно был на могиле родного мне человека.

— Может, правда, генная память? — подумал я. — Или сам я какой-нибудь квартерон, только наоборот.

Внезапно во мне зазвучал голос. И послышалась песня. Это был голос моей матери. А песня та, что она пела, когда я лежал в колыбели. Слова песни давно забылись, но сейчас вдруг вспомнились. Мама пела их во мне. И я всё понимал:

Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька. Тут вона сіла, тут вона встала. До землі припала…

За окном самолёта начинался дождь. По круглому стеклу потекли прозрачные капли. Я заплакал.

Мама Уля

Спочатку було темно. Потім Івасик відкрив очі. Все як завжди. Маленька порожня кімната. На стіні — карта Блакитно-Жовтої планети. На підлозі — уламки ящиків з-під батарей. Меблів немає. Повітря теж. Та воно і не потрібне, бо Івасик був роботом.

— Гей, наливайте повнії чари! — почувся веселий гімн планети.

Івасик увімкнув останній телевізійний канал, що залишився після Великої Енергетичної Кризи. На екрані, який займав усю стелю, з’явилося миле, дороге обличчя.

— Уля… — лагідно протягнув Івасик і додав, — Мама Уля…

Всередині у Івасика пройшла приємна хвиля задоволення. Раніше ця хвиля була набагато сильніше. Все аж спалахувало і тремтіло, але тепер сил у Івасика було обмаль, та й попереду в нього був складний шлях.

Тим часом Мама Уля на екрані нічого не говорила, а тільки всміхалася своєю чарівною посмішкою. Але Івасик знав, що в цю саму мить тисячі розумних роботів на Блакитно-Жовтій планеті переживають радість. І хоча енергії для праці, спілкування і навіть для рухів роботам вкрай не вистачало, блок радості в усіх працював нормально.

— Уля! Уля! — почулося за стіною. Це сусіди, розумні роботи Петруся І Ганнуся, з останніх сил вітали Маму Улю.

Івасик вимкнув телевізор і вийшов з дому. На вулиці було тихо. Панувала нерухомість. Ніби все завмерло. З краю дороги, мов статуї, стояли, не рухаючись, роботи, в яких сіла аварійна батарея. У деяких з них на грудях був портрет усміхненої Мами Улі. На даху магазину «Батареї» всі рекламні літери згасли, і тільки одна літера «Б» ще мерехтіла і при цьому подавала дивний звук:

— Бе-бе, бе-бе…

Мама Уля не була роботом. Вона була Головним Енергетиком Планети. Це вона чотири роки тому сказала великі слова:

— Роботи Блакитно-Жовтої планети! Ви — найкращі та найрозумніші у Всесвіті! І ви гідні вічної радості!

Івасик зупинився, тому що один з мертвих роботів, що стояв край дороги, здався йому знайомим. Івасик напружив залишки пам’яті і впізнав його. Це був Миколка, приятель з їхнього класу. Хоча його важко було впізнати. Очі закриті, антени на голові побіліли і жалюгідно скрутилися мов іржаві пружинки. Івасик хотів перевірити, чи залишилося в бідного Миколки щось у аварійному блоці, але пригадав, який сьогодні день, і не обертаючись, пішов далі.

— Про що ж це я думав, — напружено згадував Івасик, повільно просуваючись дорогою — ага, про Маму Улю…

Так, чотири роки тому мама Уля зібрала тисячі розумних роботів і сказала своїм неповторним лагідним голоском:

— Робіки мої! Я люблю вас і хочу зробити вам подарунок. Цей чудовий блок радості!

Розумні роботи так любили Маму Улю, що погодилися, аби кожному вмонтували додатковий блок радості. Тепер навіть без усяких причин кожний робот відчував радість. Особливо коли бачив Маму Улю.

Правда, дуже скоро з’ясувалося, що блок радості з’їдає страшенну кількість енергії, що він потребує постійного підживлення і навіть пригнічує роботу інших блоків — пам’яті, творчості, мовлення. Але Мама Уля сказала, що це тимчасово, що все погане минеться, а попереду в «робіків» тільки радість.

Раптом попереду Івасик побачив двох роботів, що розкривши обійми, рухалися на нього. У цьому ніби дружньому жесті була небезпека. Івасик зрозумів, що ці двоє «доходяг» хочуть відібрати в нього єдину працюючу батарею. Івасик не став тікати. Він зробив декілька кроків назустріч нападаючим і по черзі вдарив кожного в окуляр бачення. Обидва роботи, втративши орієнтацію, слабко повели руками і завмерли. Івасик підрахував відстань до пункту призначення, подумав,