Читати книгу - "Чарівна діброва"

кущами, і далі поле. І дороги, що розбігаються широко по полі і кануть десь у далечінь північного Мішігену. Туди пішла Стефа, і Богдан залишився сам. Він ще докупив одну й другу ділянку, і на них собі працює. Поробив-вирівняв площі, може, під будову домів, поробив доріжки на узбіччях. А тому, що купив і Єлисаветину ділянку, доріжки збігають з його горбовини на її частку. Ви бачите його, як працює, тепер уже сам. Немає біля нього сестри, немає її дбайливої опіки. На його чолі задума, на обличчі сум. Бачачи його таким, ви думаєте: він похожий на Ісаака з Гамсунового «Благословення Землі». Таке ж чесне обличчя, таке ж завзяття у праці. І хочете промовити словами пісні: Ні сестри в мене, ні братіка, Ні милої дружиноньки.

Алеж не він один самітній. Не одному випала така доля, дружина або залишилася вдома, або пропала у воєнній завірюсі, і він, чи вона, й досі шукає своєї пари та й надіється, що віднайде її.

* * *

Тінню став і пан Євген. Той, що палив дуба, робив із нього маленьке пекло. Кохання переступило йому дорогу й одним махом змінило все його життя. Вирішив, що він уже задовго в Дітройті, що не має тут задовільних осягів у житті. Нажив теж ворогів, бо хто їх не має? А особливо, коли хтось говорить багато та хвалить те чи тих, яких хтось чи всі не люблять. Але така вже вдача в нього, що любить робити й говорити все наперекір.

Ну, добре. Щождо кохання, то воно й мудрішим від нього далося не раз у знаки. Воно химерне, а ще в такої наскрізь норовистої людини. Раз предметом його уваги така пані чи панна, то знову інша. Он вже й жениться. Навіть у газеті оголошує, щоб, коли цей страшний випадок наступить, люди були до нього приготовані. Це ж грім з ясного неба!

Але грім прогримить, і панові Євгенові і далі мурашки по спині лазять від самої вже думки про подружжя. Надіймось, що в такому чи іншому вигляді він його таки довершить, зарившись десь у малому місті, де ні слуху, ні духу своїх. Там Пані дуже потрібна, як майже єдиний зв’язок з людьми.

За весь час він не багато зробив на своїй ділянці, чи, власне, нічого. Он приїде, спалить сміття, поллє кілька кущиків якоїсь безпляново посадженої рістні, а далі лягає під деревом на своєму лежаку та й — їсть книжку. Бо він — книгоїдний. Це його добра прикмета. Тож Діброви йому не бракуватиме, бо такий харч можна всюди найти та ще й без підливачки й смітярки.

* * *

Що ж далі сказати вам про тіні? Ніхто більше не помер, ніхто й не перенісся. Дібров’яна громада живе собі, поле грядки чи травник і — не будує хатів. Або не має грошей, або не має для кого, бо, як Подоляки — діти розійшлися й улаштовують своє життя самі.

* * *

Так, отож, ми познайомилися з Берегом Мрійників та довідалися, що там змінилося з тої пори, яку описано в попередній книзі.

Хіба ще згадаймо про острови, хоча, на ділі, там нічого не змінилося. Трохи почистили Мушиний, присипали піском і поклали кілька сходів, якими можна на нього вилазити з води. Але самітня туя і далі росте, і мухи теж водяться. І мрія там живе: зробити острів місцем для розваг, побудувати павільйон для танців. Тоді музика не заважала б нікому з мешканців Діброви.

Гадючий острів залишився, як і був, неприбраним, некультивованим і повним таємниць. Чи живуть на ньому звірі та які? Чи дійсно це царство гадюк, вужів — хто знає? Ми туди не ліземо, бо й за чим?

Острів Мій — як і був. На ньому буйна рістня, на ньому калабанька й потічок, і… пляшки від кока-коли й пива. В минулому році розійшлася цікава й фасцинуюча вістка: один природник із Чікаго мав би заїхати на острів Мій і зажити на ньому, студіювати рістню Діброви та пересаджувати її зразки на острів, щоб їх зберегти. Та нічого з цього не вийшло. Може, він збагнув, що краса Діброви, а ще її фавна і фльора, не такі вже надзвичайні, вони такі пишні більше в уяві письменника, як на ділі. Як би не було, пан Доктор (не від людських хвороб, а від рослин) не показався на Діброві. Він залишився мітом так, як і інші витвори фантазії.

І з моїх мрій теж нічого не вийшло. Навіть не названо цього острова Моїм, хоч управа вже була дуже наважилася.

III
Люди і звірі