Читати книгу - "Чарівна діброва"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 63
Перейти на сторінку:
Виконані завдання

Квітчасті штанята майорять понад водою, наче весела квітка, що народилася десь у тропах, пралісах чи теж у безвістях річкових розливів. Нуся цвіте великим колібром понад синькою плеса. В засмаглих ручках сіточка на червоному держаку. Нею ловить рибки. Занурить у воду, підсуне під табунець дріб’язку і швиденько піднесе сіточку. В ній кидається рибка, сріблиться животиком із зеленкуватими плавцями.

Нуся заливається сміхом і біжить до бабусі, щоб похвалитися, «Бабусю, бабусю! Рибка!»

Бабуся сидить на плахті, простеленій на піску. Нуся стає на коліна біля неї. Обидві — темнобронзова голівка Нусі та срібносива Ані — нахиляються над сіткою і розглядають рибку. Срібло бабусиного волосся оживає в сонці, і його проміння накреслює на золотому піску клясичний профіль з клубком волосся, як його носили грекині. З її ще молодого обличчя дивляться глибокі сині очі. У них спалахує вогник.

— Гарна рибка, Нусю! Але шкода її. Вона згине без води. Віднеси її знову до озера.

Нуся не хоче. Вона пускає рибку до відерця з водою: «Я потім, бабусю, як ще зловлю!»

Хай собі грається дитина. У відерці рибка б’ється об стіни, підстрибує, хоче втекти. Два вже величенькі хлопчики підходять до відерця й кажуть: «Овва!» та, взявши м’яч, ідуть купатися. День на Діброві пестить їх сонцем і теплим леготом — цих трьох онуків срібноволосої Ані.

У неї в руках знімок. Довго дивиться на нього, так довго, аж доки з її очей не почнуть котитися дрібними росами сльози. Поволі, злегка-злегенька. Вітер торкає їх теплим крилом, підносить на свої долоні та лине з ними в простір.

Розгортає листа й читає. Ще й ще раз. Лист по-польському. Та це не важливе. Аня привикла діставати вістки від чоловіка й про нього цією мовою. І навіть полюбила її. Але — вісток від нього вже більше не буде.

На знімку покійник. Анин чоловік. Отець Осип. Лежить на столі в селянській хаті. На стінах рушники, в кутку ікона. Довкола люди. Селяни. Обличчя їхні поорані, пожолоблені. І не впізнаєш, у якому вони віці, ті люди, що пройшли другий наїзд большевиків, колективізацію, всі лиха вивозів, арештів, вивласнень. Які ж суворі вісті приносять ці обличчя! Серед них одне-одиноке спокійне, навіть радісне — обличчя покійника. І постать його кремезна, і руки складені на грудях, руки ділові. Спочили.

«Помер отець наш спокійно, лагідно, наче заснув. Уночі. Вранці знайшли його з усміхом на обличчі. Так і поклали в домовину.

Народу було багато-багато! З усіх сіл навколишніх, із цілого повіту. Не побоялися». Проводили на вічний спочинок того, хто був їхнім організатором і вірив у воскресіння і волю. І був душпастирем у найтяжчий час. Не було тільки священиків. Самі люди ховали. Бог прийняв душу праведну.

Аня ще раз обдумує й розбирає:

— Тісно співпрацював з підпіллям. У нас удома поночі сходилися. Відбирав і передавав директиви. Цілий повіт, як один чоловік, стояв готовий. Донька Орися теж належала. Була в містечку крамниця, за нею дві кімнати. Там вона друкувала на циклостилі. Не викрили. Було добре заховане.

Орися була така молоденька, така життєрадісна! Її загорнула боротьба, наче морська хвиля стеблину. Мати дрижала зі страху. Та батько похвалював — діти йшли його слідами.

Олексу знайшли в Станиславові на вулиці неживого, з простріленою головою. Єдиного сина. Це під кінець німецького володіння, коли хаос паношився по наших землях і не відомо було, хто стріляв… Чи німці, чи поляки — все одно.

У тяжкій розпуці стали сивіти мамині коси. Потемніли ясні очі, і сльози вижолобили борозни під ними.

Та він, отець Осип, стояв твердо й кріпко, наче кремезний дуб, якого не захитає буря.

Але зі Сходу йшли нові насильники. Поверталися вже не на місяці, а на довго-довго. Розумів це о. Осип.

— Бери, Аню, дитину, й їдь! Вона одна в нас осталася, і вона теж у небезпеці. Викриють і знищать. І знищать нас усіх — мене, тебе, доньку. В найкращому випадку — Сибір.

Аня збиралася, і руки в неї були тяжкі, як з дерева, і серце, наче з олива. Отець Осип залишався.

— Мушу. Я організував їх. На мене дивилися, як на свого провідника. Як же я можу повернути спину до них? Я ніколи не простив би собі втечі. Що їм — те й мені!

— Так. Алеж ти священик, і вони тебе першого візьмуть…

— Візьмуть — або ні. Я серед моря рідного народу, і він не видасть мене.

Аня не могла покинути його. Вона відчувала, що її місце біля нього. Але — наглив:

— Сам я швидше збережуся. Ти, донька — це сім’я. Вас видно буде, і вас не

1 ... 30 31 32 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівна діброва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівна діброва"