Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

теж не творив чотириста років, але в тому немає моєї провини! Я чесно попереджаю кожного мандрівця, що далі він не пройде, але чомусь ніхто не хоче слухати мене.

Гаґен згідно кивнув.

— Тих, хто зміг дістатися сюди, не так просто звернути з дороги. Якби ти знав, скільки перешкод мені довелося здолати…

Сперечатися було марно, але все ж Ваді запропонував:

— Хочеш, я покажу шлях в обхід Опарища? І навчу, як обдурити Солодку драговину…

— Це зайве. Краще б ти допоміг мені йти далі.

Ваді мовчав.

— Тоді я візьму талісман сам. Такий учинок важко назвати добрим, але я й не прагну досконалості. Адже мене в будь-яку хвилину можуть убити, і тоді все нескоєне мною зло вирветься на волю. Не бійся, я постараюся не заподіювати тобі шкоди, хоча мені дуже хочеться глянути, у що виллються невчинені тобою лиходійства. Втім, боюся, що навіть за такий час ти не зміг би накоїти багато лиха. Із твоїми силами, та ще голими руками…

— Головне зло коять не руками, а словом. До того ж, я озброєний. Меча в мене нема, але є кинджал.

Товсті пальці потягнулися до пояса Ваді.

— З такою шпилькою лише на жука ходити…

— Обережно! Там отрута! Колись я ходив із цією шпилькою на лускатого гаспида. Кинджал досі в крові.

Гаґен осмикнув руку. Комашка, що сиділа перед ним, виявилася смертельно небезпечною. З такою зброєю курдупель і справді міг накоїти чимало лиха. І зараз усі вони, недосконалі, посаджені в тендітну в'язницю чесноти, чекають загибелі свого тюремника, щоб обрушитися на того, хто опиниться найближче, себто — на вбивцю. Тож подвійне попередження виявилося дуже доречним.

Ваді гордо випростався, і в цю мить здоровенна лапа обхопила його за тулуб, а іншою рукою Гаґен висмикнув з-за пояса Ваді кинджал. У руках велетня отруєна зброя й справді здавалася шпилькою. Затиснутий мертвою хваткою Ваді захрипів, але знайшов сили докорити Гаґенові:

— Навіщо ти це робиш? Адже ти знаєш, що я не нападу на тебе…

— Я й не боюся твого ножика. Але мені потрібний талісман, і тому, про всяк випадок, я заберу все, що в тебе є. Можливо, чарівною силою володіє ніж, або пряжка на ремені… — пальці Гаґена вправно обшукували Ваді, — а може, талісман висить на ланцюжку…

— Не чіпай, це моя амулетка!

— Але я й шукаю амулет, який рятує від безчасся.

— Це не оберіг, це амулетка! Вона нікому не придасться, крім мене!

— Не злися, високоповажний Ваді, але ти сам змусив мене до цього. І не хвилюйся, я поверну все твоє добро, як тільки повернуся з Порожнистих пагорбів.

— Ти не повернешся.

— Не каркай. Краще зніми перстень. Я боюся зламати тобі палець.

— Цей перстень подарувала мені одна знайома. У ньому немає ніякої чарівної сили.

— Я не можу ризикувати. Що у тебе в кишенях?

— Мідний гріш.

— Я бачу — ти багатій. Ти одержиш його назад разом з усіма твоїми скарбами. А це я залишаю тобі в заставу, щоб ти не турбувався про свої речі, поки я буду шукати меч.

Гаґен опустив Ваді на землю й стягнув із пальця кручений перстень із тонко ограненим адамантом. Ваді міг би носити цю заставу замість браслета.

— До швидкої зустрічі, високоповажний! Побажай мені удачі.

Гаґен повернувся й розміряною ходою воїна рушив до пагорбів. На мить Ваді здалося, що безчасся вже освітлило його кучері старечою білизною, але, звичайно, такого не могло бути. Кордон був неподалік, але ще не тут.

Кілька хвилин Ваді сидів нерухомо, намагаючись ні про що не думати. Потім вибрав камінчик і кинув його в небеса, де й далі кружляв вишневий дракончик. Камінчик піднявся зовсім невисоко, але плавний хід дракона змінився, звір звернув убік, готуючись відскочити з можливого шляху каменю.

Зірка тварина! Зуміти з його висот угледіти таку крупинку… Не так просто буде сільським стрільцям підбити його. Ще не день і не два вишневий красень тішитиме око всім, хто гляне в небо. А заодно, змагаючись із яструбами, тягати з дворів курей та індичат. І якщо лучникам не вдасться прикінчити маля, скоро дракончик почне хапати овець, а колись — зачує свою силу й упаде на людину. На той час його буде вже неможливо простромити стрілою чи вдарити рогатиною. Тоді виручити людей зможе тільки герой. Але герой пішов до Порожнистих пагорбів і більше не повернеться. У цьому теж своя правда, відмінна від тієї, першої, яка не веліла давати оберіг.

Ваді нагнувся, вибрав з розсипу гальки ще один камінчик — непоказний і кутастий, але теж придатний, затиснув його в кулаку й пішов слідом за Гаґеном.

В обличчя дихнуло непорушним, задавненим холодом, але оберіг налився теплом, запульсував, пропалюючи пальці, й Ваді продовжував іти. Ще за хвилину він знайшов Гаґена. Велетень упав обличчям до пагорбів — навіть зачувши лихо, він не