Читати книгу - "У череві дракона"

сільські стріхи приходили рятівні пайки. Велике людське лихо здавалося безтілесною особою, що володіла жорстокою душею, і все ж вона була не така жорстока, щоб убити годувальників раніше, ніж вони встигнуть порятувати село від голодної смерті.

А коли мати Якова з’явилася під мостом, на дорозі, й було видно лише білу, в синій горошок, хустину, а сама вона мовби по шию вгрузла в кам’янисту землю, мій товариш зрештою усвідомив, що сталося, — покотився з насипу й пішов поруч з матір’ю.

Через два дні тридцять три домовини було виставлено посеред шахтного селища, де вже зяяла глибока квадратна яма — братська могила. Ніхто з рідних не міг попрощатися з небіжчиками — їх не дали по домівках. Начальник і парторг шахти показували рідним червону домовину: оце, мовляв, ті останки, над якими вам належить поплакати. Але й на сльози був регламент: біля ями теслі спорудили високий рундук, на який піднялося кілька приїжджих (кажуть, велике цабе), вслід за ними — місцеве начальство. З того рундука лунали промови, які ніхто не слухав, — люди думали про те, що й війна одним ударом не забирала з-поміж них стільки здорових, сильних чоловіків. Гинули, звісно, по всіх усюдах, але ж односельці того не бачили — згодом лише звістка приходила, що такий-то вже не повернеться, поліг у землю на далекій ниві. І тільки сьогорічне лихо, що прокотилося по всій Україні, отакими гуртами підтинало близько знайомих людей. Але ж оті неосяжні жнива смерті навально сунулися із села в село без червоних домовин та урочистих промов.

Коли взяв слово начальник шахти й почав розводитись про стихійні сили, над якими людина ще не владна, хтось із натовпу гучно заговорив:

— А хіба тобі не дзвонив з-під землі Іван Кирилович? Хіба не казав, що треба підіймати людей на-гора, бо дуже висока загазованість? А ти що йому відповів?..

Усі обернулися на той голос, впізнавши машиніста підйомної машини. Приїжджі на рундуку також почали перешіптуватись. Начальник шахти спершу знітився, втягнув голову в плечі, мовби на неї хтось опустив кулак, але швидко вернувся до тями й продовжував:

— Я наказав перевірити цей сигнал… Звичайно, нас спіткало велике горе. Але партія і радянська держава…

— Неправда! Ти сказав: «У мене план горить, а їх чорти не візьмуть». Ось що ти сказав…

Люди гнівно загули, замахали піднятими кулаками. Тоді з рундука озвався приїжджий:

— Товариші! Ми призначили державну комісію, якій належить вивчити причини цієї трагедії. Якщо справді був такий сигнал… Можете не сумніватися: винні будуть покарані…

Забігаючи наперед, скажу: начальник шахти дістав сувору догану по партійній лінії, а згодом докотилася чутка, що його призначили начальником шахти «Чотири-біс» на Парткомуні.

9

Може, в якийсь інший рік село довше б переживало цю втрату, але подих смерті котився звідусюди, за зиму цілі райони обезлюдніли, а живим треба було вбивати нові кілки в землю, щоб прив’язати до них свою власну долю. Хоч скільки б вимирало людей — народ не вмирає. Кожен зокрема доходить цієї думки або, може, й не доходить — життя думає за нього, підстьобуючи живу душу батіжком необхідності.

У сільмазі з’явилося борошно, по дворах захрюкали поросята, закудкудакали кури — то була ознака, що з голодом покінчено. Було якось незвично, що по селу увечері не чути скрипіння Грицькових чобіт на рантах, що повз вітряк не проходить більше чорний від вугілля Іван Кирилович, добрими очима позираючи на димар, під яким Марина гріла для нього воду. Зате лишився з нами дід Самотой — і, може, саме тому життя здавалося надійним, а лихоліття — скороминущим: люди віднайдуть для своєї пам’яті щось радісне, бо якби вони не вміли цього робити, людський рід давно б уже перевівся.

— Він, сам отой, — показуючи вузлуватим пальцем кудись поза хмари, втішав нас дід Самотой, — він усе пам’ятає, у нього все записано. Він довго вміє мовчати, але колись своє скаже.

Мають проминути десятиліття, доки я зрозумію цю всесвітню мудрість.

Проте повернімось до Марійки. Ми з Яковом побачили її на похороні — вона зовсім не ховалася, але запнулася чорною хусткою так, що, лишень підійшовши впритул, можна було її впізнати. Не плакала і зовні здавалась нібито спокійною. Лише пальці, що бгали кінчики хустини, дрібно тремтіли. Та ще, коли переступала з ноги на ногу, виразніше було помітно, що кульгає.

Після похорону Марійка сама розшукала нас і тихо сказала:

— Я в котловані сховаюся. Там вас чекатиму.

Ми чомусь називали котлованом велику бетоновану трубу під залізницею — мабуть, назва лишилася іще з часів будівництва. У трубі можна вільно, не згинаючись, ходити. Там жебонів струмок, що інколи робився чорним, коли із шахти викачували воду.

Марійка справді чекала нас під залізницею — у високих полинових стеблах, що росли біля труби. Ми пішли яром, поміж голими пагорбами, а відтак заглибились у Дубову балку. Ніхто нас не переслідував: тим, хто наглядав за порядком, нині було не до втікачки.

— Приходьте завтра вранці. В балку приходьте. Гаразд? — просила Марійка. — Щоб ніхто не бачив.

— А чого? — запитав Яків.

Сонце гніздилося вже доволі низько, сріблисті нитки павутини тонко покреслили простір. Вони були туго напнуті й мали б дзвеніти, мов струни, але чомусь не дзвеніли. Листя дерев подекуди ніби підпалене — проте підпалене ледь-ледь, наче вогонь намагався його дістати й не дістав.

— На станцію підемо. З вами якось легше. — Втягнула повітря в груди, вхопилася за дубову гілку. — Поїду звідси. На Урал повернуся, до братів. Як вони там без мене?..

Тим часом вечірнє сонце зробилося великим, соковито-червоним — так наливається червоною барвою щось живе, наповнене кров’ю. І небо на заході також наповнене живою кров’ю. А з глибин небесної крові висвічувала велика Душа — така велика, що огортала собою весь видимий і невидимий світ.

Раптом Марійка, затуливши долонями обличчя, упала головою в розвилку