Читати книгу - "Чорний ліс"

з кримінальниками, та досить багато начувся про них та їхні манери вести справи від чисельних знайомих. Якщо цей хоче щось запропонувати й про щось домовлятися, у нього не вийде. Капітан не збирався використовувати такий баласт ніяк. Треба тільки розібратися в усьому для остаточних висновків.

– Знаю, Зубов. Трапляється всяке. Вас викинули в потрібний квадрат за лінію фронту. Завдання виконано?

– Ні.

– Чому?

– Через зраду Коломійця, товаришу майоре, – Зубов добив свою самокрутку третьою, фінальною затяжкою. – Ми приземлилися, знайшлися в лісі. Коломієць спершу почав агітувати нас не виконувати отримане завдання й перейти на сторону ворога. Сказав: Німеччина – велика й могутня країна, вона прихистить, у їхньому Райху ми не сидітимемо за колючим дротом, станемо шанованими людьми.

– Так прямо й говорив?

– Не буквально. Я суть передаю, бо від почутого був у шоці. Ніби в тумані, товаришу майор. Він, сука, вирішив: раз ми покарані вироком радянського суду, то готові зрадити свою країну.

Вуха Єрмолова досить давно натренувалися на фальш. Такі нотки чув і в словах Зубова. Зараз він уже не давав свідчення, а звинувачував, мов прокурор. Якась логіка в такій поведінці напевне була. Хоча б спроба показати – так, ми не ангели, проте є ще гірші за нас. До подібних прийомів вдаються ті, хто винен не менше того, на кого котить бочку. Але в чому винен Дмитро Зубов, капітанові в цей момент розбиратися не хотілося. Тим більше, усе, схоже, на поверхні лежить: цей думає – йому мало віри, бо недавно з табору, судили за бандитизм та вбивство, чого він не приховував, зазначив у письмовому поясненні.

Єрмолов зважав на це й усе розумів. Тому словесні маневри Зубова не насторожили.

– Що далі?

– Ми відмовилися, звичайно. Тоді Коломієць витягнув пістолет, почав нам погрожувати. Кричав – він наш командир і тому наказує переходити до німців, здаватися. Думав на понт узяти, тільки бачили ми таких, – Зубов сплюнув у кущ. – Зрадник хотів налякати. Застрелив упритул нашого товариша Петра Ігумнова. Ми стали гатити по ньому. Один проти трьох Коломієць не потягнув, утік. Ми його не переслідували, пішли в інший бік.

– Чому не переслідували?

– Ліс. Темно. Більше стріляти не хотіли, німці ж кругом.

– І завдання не виконали.

– Вантаж із вибухівкою скинули окремо. Аби відразу почали шукати – знайшли б. Так заплуталися, утратили орієнтири. Не з автомата ж розстрілювати колію! І потім, карта ж у нього, у Коломійця. Боюся, з цією картою він німцям уже здався.

– Що на ній?

– Чиста, новенька. Карта місцевості, топографічна. У літаку Коломієць намалював хрестик чи щось подібне, якось інакше позначив місце диверсії. Усе.

Може бути, подумав Єрмолов, бо, якщо це не так і на карті вказані координати загону «Суворов», база, вважай, засвічена й накрилася.

Але фокус був ось у чому.

Капітан прекрасно знав – групи, призначені для одноразового використання, своїми дрібними диверсіями в тилу не завдаватимуть суттєвої шкоди. Проте порошитимуть ворожу увагу. З цією метою людський матеріал розкидають за лінією фронту ледь не щодня, списуючи всіх, щойно вони зникають у череві літака. Тому їм не видають нічого, що б могло бути водночас цінним для потенційних смертників і для ворога.

Куди б не подався зі своєю топографічною картою той чортів Коломієць, до чиїх би рук вона не потрапила, трофей непотрібний. Базі «Суворов» нічого не загрожує.

Єрмолов теж докурив цигарку до кінчика, але залишок курива не викинув, зігнув ногу в коліні, старанно розкришив крихітний бичок об підбитий металевою підковкою каблук чобота. Носив німецькі, офіцерські, не тому, що часто міняв форму, – зручніші. Трофейні, не під Москвою шили.

– Точно все сказав?

– Товариша в лісі закопали. Там, де…

– Ясно. Партизанів як знайшли?

– Ніяк. Хотіли пробиратися до лінії фронту. Компас же в Коломійця, карта теж. Прикинули по сонцю, де Схід, де Захід, і вперед. Хто на кого наскочив, ми на своїх чи наші на нас, – хрін поймеш. Але ми ж знали, що загін товариша Маневича десь тут, у цих лісах.

– Не тільки ви це знаєте, – Єрмолов обсмикнув гімнастерку без погонів, мазнув поглядом циферблат. – Сядете окремо. Вам дадуть по аркушу паперу. Знову напишеш, що мені зараз говорив. Інші двоє теж хай викладуть, як усе сталося й чому не виконане завдання.

– Писали вже.

– Накажу – кожен день писатимеш, ти й друзяки твої. Замість фіззарядки. Питання?

– Так точно.

– Що – так точно?

– Нема питань.

– Молодець. Повісті свої сумні здасте мені.

– Чого це сумні?

– Нема сумнішої повісті на світі… Шекспір, знаєш?

– Щось калякали про нього на пересилках.

Зараз Єрмолов не зрозумів, серйозно говорить Зубов чи знущається. І взагалі, цей блатний почав діяти на нерви й набридати.

– Переходите в розпорядження товариша Маневича. Тепер ви – бійці загону «Суворов». Однаково мали таку вказівку, так що нічого нового, усе для вас складається, як треба. Але перевірку за вашими, гм, сповідями проведемо. Розслаблятися вам поки рано, ще ніхто вашим словам не вірить. Завдання не виконано, усе сказане може виглядати просто спробою викрутитися, уникнути трибуналу. Знаю я вашого брата, Зубов. Поки тобі особливо ніхто не вірить, май на увазі.

Картинно погрозивши пальцем, у глибині душі зовсім не сумніваючись, що той не бреше й усе відбулося так чи приблизно так, як сказано, Єрмолов жестом звелів диверсанту– невдасі йти назад до гурту своїх. Сам же зробив для себе примітку: додатково треба буде послати запит на Максима Коломійця, хай перевіряють і, якщо справді спливе зрадник – уживають заходів.

Єрмоловський радист уже спакував батареї. Треба пообідати й збиратися назад, у командирському бліндажі саме накривали. Проходячи повз молодого кулеметника, капітан зупинився, поцікавився:

– Ну?

Жариков знову підскочив і виструнчився, але нічого не відповів.

– Чого мовчиш? Як діяти, коли кожух твого кулемета розігрівся, ворог лізе, а води залити нема? Придумав?

– Аж ніяк, – рядовий говорив так, ніби це було його останнє слово перед розстрілом.

– Ніяк не будеш діяти? Застрелишся?

– Не знаю, товаришу майоре, – це звучало зовсім ображено.

– Запам’ятай, боєць, а краще запиши. Товаришам розкажеш, таким самим, – Єрмолов ще трохи потягнув для більшого ефекту: – На кулемет треба посцяти. Це найпростіше. Чого дивишся? Ясно тепер?

– Так точно, ясно!

– Що тобі ясно?

– Посцяти на кулемет треба, товаришу майоре.

На них уже звертали увагу Маневич та інші партизани, котрі розмістилися неподалік. Із командирського бліндажа висунув цікаву голову комісар Пахомов.

– Голосніше скажи, боєць!

Жариков міцно заплющив очі, прокричав:

– Треба посцяти на кулемет, товаришу майоре!

Зусібіч реготнули.

– Продовжуйте чистити зброю, товаришу боєць, – сухо мовив Єрмолов.

За мить інтерес