Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Відділення вишикувалося в одну шеренгу ліворуч од старшого сержанта Хмельницького. Лейтенант підійшов, став перед шеренгою, сказав:

— Товариші, є наказ послати шістьох розвідників у тил ворога, щоб одержати точні дані про розташування його сил. Подробиці завдання обговоримо потім, а зараз треба визначити людей. Хто сам бажає — два кроки вперед!

Усі бійці розвідувального відділення, як один, ступили два кроки вперед.

— Похвально,— всміхнувся задоволений лейтенант.— Але треба тільки шестеро… Ну, добре, старший сержант сам визначить, хто піде.

Аршавір, побачивши, що командир відділення його поминув, відійшов до вибраних солдатів.

— Товаришу молодший сержант,— звернувся до нього лейтенант Капустін.— Ваша рука ще не загоїлася, як же ви…

— Вже не болить, товаришу лейтенант.

Капустін і Хмельницький перезирнулися.

— Ну, добре, хай буде шостим,— сказав командир відділення.— У Мкртчяна часом одна рука варта п’яти.

Капустін похитав головою, та зрештою погодився. Командир роти підійшов до відібраних бійців, оглянув про всяк випадок бойове спорядження кожного — дві гранати, кинджал, пістолет, мотузка…

Усі зодягли коричнево-зелені маскувальні халати. Потім старший сержант Хмельницький, єфрейтор Пархоменко та рядовий Таганашвілі здали на збереження свої партійні квитки, а молодший сержант Мкртчян — комсомольський. Командир роти зібрав також у всіх документи, листи, фотографії, в Аршавіра взяв медаль «За відвагу». Тоді уточнив їхнє завдання.

— Необхідно з’ясувати, яке угруповання противника, які у нього види зброї, визначити розташування окремих військових частин. Було б чудово,— наголосив лейтенант Капустін,— якби трапилася можливість захопити «язика». Не забувайте, однак, про обережність і злагодженість у діях. Міра небезпеки тут неабияка. Зрозуміло?

— Так точно!

— Запитання будуть?

— Ні!

— Ну, тоді щасливої вам дороги,— сказав командир роти й потис усім руки.— Вертайтеся живі-здорові.

…Ніч була темна, хоч око виколи.

Розвідники щойно пройшли «нейтральну» зону, коли з ворожого боку раптом шугонула в небо освітлювальна ракета. Всі притислися до землі, знерухоміли. Услід за ракетою обізвався кулемет, пролунала коротка черга.

Як тільки ракета погасла, бійці якусь хвилину почекали, а потім поповзли вперед. Знов зацокотів кулемет. Цього разу надовше й прицільніше, Аршавіру здавалося, що кулі ледь не черкають по ньому. Він припав до землі. Невже їх помітили? «Не може бути,— подумав Аршавір.— Але як же це сталося, що вони, гади, луплять по мені, наче по мішені? Невже ж отут і кінець? Ні, не хочеться помирати так нагло…»

Засвистіли трасуючі кулі, ніби викреслювали вогненну межу між життям і смертю. Аршавір, відставши од товаришів, завмер на землі нерухомий…

Коли розвідники пройшли небезпечну зону, старший сержант Хмельницький зібрав усіх докупи, потім, занепокоєно озираючись, спитав:

— Де Мкртчян?

Ніхто не знав. Зникнення Аршавіра для всіх було несподіванкою.

Мовчки вслухалися в ніч. Вдивлялися в темряву, аж в очах різало.

— Я піду пошукаю,— порушив мовчанку Олесь Пархоменко.

— Пізно,— похмуро кинув Хмельницький.— Все одно нічим не зможемо допомогти… Всяке зволікання може провалити операцію. Нам якомога швидше треба відійти від цього небезпечного місця. Бо якщо вони щось помітили, то… Аршавіра пошукаємо, коли повертатимемося.

Розвідники рушили далі й незабаром розчинилися в густій пітьмі.

…Було близько четвертої години ночі. Група старшого сержанта Хмельницького, виконавши бойове завдання в тилу ворога, поверталася лісом у свою частину. Давалася взнаки втома.

— Оголошую перепочинок на двадцять хвилин,— сказав Хмельницький.— А ти, Сахаров, розвідай із Сидоренком, що там на шосе робиться. Коли щось помітите — подай знак.

— Єсть, товаришу командир відділення.— Сахаров разом із Сидоренком пішли до шосе.

Ніч трохи посвітліла. Зрідка з-за хмар випливав місяць, і тоді довкола ставало ще видніше.

Тільки-но дійшли до дороги, як почулося приглушене торохтіння мотоцикла.

— Сидоренко, за мною! — смикнув товариша за рукав Сахаров, і вони швидко відбігли за густі кущі. Тут залягли, вибравши таку місцину, щоб добре видно було дорогу. Мовчки дослухалися до шуму мотора.

— Наближається,— вдоволено прошепотів Сахаров.— Спробуємо взяти «язика».

— Так, зараз подам сигнал, аби хлопці підійшли ближче,— схвильовано мовив Сидоренко.

— Не треба, ми самі… Слухай мій наказ.

Вдалині вигулькнуло з темряви бліде світло фари. Воно наближалося.

— Сидоренко!

— Слухаю.

— Коли мотоцикл порівняється з нами, ти бери на мушку скати, а я мотоцикліста. Зрозумів?

— Єсть,— відповів Сидоренко і зручніше вмостився на своєму місці.

Крім мотоцикла, на шосе не видно було більше нічого.

Мотор торохтів усе ближче, і так само ближчало, стрибаючи по дорозі й кущах, жовте світло фари.

Мотоцикл був з коляскою, і в колясці сидів ще один гітлерівець.

Відстань скорочувалася. П’ятдесят метрів… тридцять… двадцять… десять… п’ять…

— Вогонь! — скомандував Сахаров.

Ударили короткі автоматні черги, мотоцикл крутнувся, полетів у кювет й перекинувся, накривши вбитого мотоцикліста й того, хто сидів у колясці. Гітлерівець ще хотів був витягти пістолет, намацував кволими пальцями кобуру, але спізнився. Сахаров умить опинився поруч і прикладом вдарив його в потилицю. Права рука фашиста обвисла, голова впала на груди. При світлі місяця видно було, яка їм птаха попалася,— на плечах блищали погони майора.

Хмельницький з хлопцями вибігли з лісу тоді, коли Сидоренко вже зв’язав майорові руки за спиною, а Сахаров тим часом обшукував його.

— Молодці,— похвалив старший сержант.— Я вже й не сподівався, що така здобич попадеться. Ну, ви його забирайте, а ми швиденько затягнемо в ліс мотоцикл — заметемо сліди. Швидше, хлопці, бо німці з хвилини на хвилину можуть сюди