Читати книгу - "Бацила карбоната"

завжди залишиться міцнішим від нього. Хіба може бути інакше?

Олесь мовчав. В ньому боролися два почуття. Звісно, він і сам добре знав, що говорив цей похмурий, вдумливий чоловік. Хіба ж не знав Олесь законів класової боротьби? Хіба не був він комсомольцем? Все це було так. Але, з другого боку, Олесь був украй захоплений чудесним витвором Ернана Раміро, його «Люцифером», який нічого не боявся: ні нападу людей, ні залізної зливи куль. Хіба ж може щось протистояти «Люциферові»? Хіба не мусить перемогти людина, талант якої дозволив їй збудувати таке технічне чудо? І знов-таки, закони соціальної боротьби, які твердо говорять, що одинаки ніколи не можуть досягти успіху в боротьбі з ладом, що тільки великі маси трудящих можуть здійснити революцію… Олесь мовчав. Він розгубився остаточно…

А Фредо Вікторе говорив повільно і впевнено:

— Мені не доводилося бачити вашого Сивого Капітана. Лише раз я бачив його автомобіль. Добра, добра машина. І один раз мені довелося почути його голос. Це було на Авеню дель Прадо, коли «Люцифер» вперше з’явився в Столиці. Приємний, мужній голос. Але те, що він говорив, не сподобалося мені. Він надто багато бере на свої плечі, Сивий Капітан. Він самозакоханий, він надто самолюбний. Такі люди легко збиваються з шляху і навіть іноді, не помічаючи цього, стають такими самими, як і ті, з якими вони починали боротьбу, бо вони одірвані від мас і самозакохані.

Раптом його погляд упав на Марту. Дівчина сиділа нерухомо, стискаючи руки. Її сполотніле обличчя було злякане. Очі благаюче дивилися на Фредо Вікторе. Губи безпорадно ворушилися.

Помітивши, що Вікторе дивиться на неї, Марта рвучко кинулася до нього, впала на коліна, схопила руки Фредо і заговорила — палко й швидко:

— Не кажіть так, дядю Фредо. Не кажіть! Адже Сивий Капітан обіцяв врятувати батька. А ви кажете, що він не зможе цього зробити. Я не знаю, я не розумію того, що ви кажете, але це надто страшно. Хто ж допоможе батькові, бідному моєму батькові? Поліція замордує його, я ніколи більше не побачу тата! Дядю Фредо, не кажіть так! Скажіть, що Сивий Капітан врятує його. Я вірю вам, дядю Фредо. Коли ви скажете, що він врятує батька, то так воно й буде. Ви завжди говорили правду — і завжди все було так, як ви говорили. Скажіть, що ви помилилися, що Сивий Капітан врятує тата!..

Вона благала, вона гладила руки Фредо Вікторе, вона дивилася своїми синіми очима на похмурого чоловіка, і в тих очах тремтіли гарячі, прозорі сльози, що великими краплинами падали на руки Фредо.

— Марто, люба моя, — заговорив Фредо Вікторе, гладячи її голівку, — заспокойся, не треба плакати. І просити не треба було… — Голос його був лагідний, м’який, немов би й не він щойно суворо говорив про Сивого Капітана. — Марто, ти просто не зрозуміла мене. Я не говорив жодного слова про те, що Сивому Капітанові не пощастить врятувати Педро. Ти помилилась.

— Це правда, дядю Фредо? Правда? — палко запитала Марта, підводячи голову з ще невисохлими сльозами. В них уже світилася надія. Губи ще тремтіли, але вже пробували скластися в посмішку. — Правда?

— Якщо він обіцяв, то напевне зробить усе можливе, — твердо відповів Фредо Вікторе. — Мені здається, що він дуже наполеглива людина.

— Дядю Фредо, я ж зовсім забула сказати вам, чого ми прийшли. Адже Сивий Капітан наказав нам зробити це.

— Навіщо я йому потрібний? — знизав плечима Фредо Вікторе.

— Він каже, що ви мусите знати, де саме ув’язнено тата. І коли Сивий Капітан узнає це, то він зможе звільнити його. Адже ви знаєте це, дядю Фредо? Ну хто може знати це краще від вас?

— Скажімо, поліція може знати краще від мене, — посміхнувся Фредо Вікторе. — Але, звісно, Сивому Капітанові якось незручно звертатися до поліції за такими довідками. Ну, що ж, Марто. В цій справі я можу допомогти. Лише вчора я одержав остаточні відомості, що твій батько ув’язнений в Сан-Сальвадорі.

— О! — посумнішала Марта.

Вона знала Сан-Сальвадор, велику кам’яну в’язницю, куди поліція пересилала заарештованих робітників з усіх кінців Іберії. Не раз їй доводилося бути біля воріт Сан-Сальвадора, куди вона ходила разом з жінками і дочками заарештованих, що приносили туди передачі для рідних. Величезний кам’яний мішок з високими стінами. Важко було навіть уявити собі, що хтось міг утекти звідти.

— Кілька днів Педро тримали в поліції, — продовжував Фредо Вікторе, — Допитували, звісно, ну, а потім перевезли до Сан-Сальвадора. Там він ув’язнений в окремій камері номер триста шість у другому корпусі. Як бачиш, Марто, його вважають за важливого арештанта, бо тримають в окремій камері. Як зможе Сивий Капітан витягти його звідти — не уявляю собі… хоч усе можливо, — поспішно додав він, бачачи, як посмутніла знов дівчина.

Проте, Марта вже стрепенулась.

— Спасибі, дядю Фредо, — швидко, сказала вона. — Ми не будемо більше затримувати тебе. Нам час повертатися. — Дівчині не терпілось — хотілось якнайшвидше сповістити Сивого Капітана про наслідки його доручення.

Вона швиденько попрощалася і добігла. Олесь ледве встигав за нею.

Раптом він почув чийсь басовитий окрик:

— Що де за безладдя таке! Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, товстий офіцер. Його очі роздратовано виблискували, руки впиралися в боки:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді бігти вулицею, не помічаючи офіцерів армії? Де ваші берети? Неподобство!

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь і Марта знали, що офіцер мав право затримати їх, щоб направити з поліцаєм до найближчого штабу загонів. Це загрожувало цілковитим провалом.

— То випадково, пане офіцере… — заговорив Олесь. — Ми щойно вийшли.

Але офіцер не слухав.

— Ідіть за мною, — наказав він. — Якого ви загону?

Ще гірше! Що ж сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.