Читати книгу - "Бацила карбоната"

— Сорок другого? — перепитав офіцер недовірливо. — Хм… щось я вас не пам’ятаю… адже я лише вчора провадив там огляд. Ідіть за мною, кажу я вам.

Кінець, кінець. Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер. В одчаї Олесь озирнувся. Офіцер вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого не було. Лише на тому боці провулку якийсь робітник байдуже дивився на них.

«Хай буде, що буде», — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він відкрив у кишені довгасту плескату коробочку, дану йому Сивим Капітаном. Він пам’ятав: спочатку треба вийняти з неї те маленьке кільце, потім пересунути на ньому запобіжник — і тільки тоді кидати, але вже негайно.

Офіцер озирнувся на нього.

— Так кажете, що ви з сорок дру… — почав він і відсахнувся.

Він побачив, як замахнувся на нього юнак. З руки Олеся вилетіло маленьке чорне кільце і вдарилося об груди офіцера. Мов зроблене з найтоншого скла, воно розлетілося найдрібнішим порохом, від нього немов нічого і не залишилося. Але офіцер незграбно махнув руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рот і безпорадно хапаючи ним повітря.

Нерухомо і безживно він лежав на асфальті. Олесь опанував себе.

— Ось твій берет!.. — гукнув він Марті. — Біжимо!

Через кілька секунд вони обидва, стримуючи дихання, ішли по вулиці, змішавшися з перехожими.

Читач уже здогадався, напевне, що раптовий наліт Алонсо Моеха та Хосе Френко на квартиру Ернана Раміро по вулиці Сагасти не дав ніяких втішних для детектива наслідків. Сивого Капітана там ке було. Пощастило знайти лише кілька старих фотографічних карток, де був зображений Ернан Раміро таким, яким знали його товариші по роботі в Електротехнічному інституті.

Алонсо Моеха залишив біля квартири Ернана Раміро секретних агентів: він сподівався, що Раміро іноді з’являється тут, хоч швейцари під’їзду і присягалися, що вони не бачили свого мешканця понад три місяці.

Залишалася тільки одна можливість зустрітися з Сивим Капітаном — у хащах Фонтівероса. Алонсо Моеха дедалі більше схилявся до думки, що десь там є потаємна база «Люцифера». Адже ж не може така велика машина не потребувати час від часу пильного огляду, ремонту, заправлення паливом тощо. Проте, — де та база може міститися?

Десь у лісі Фонтіверое. Гаразд, але де саме? Агенти Моеха обшукали весь ліс, вони пройшли і промацали його з півночі на південь і з заходу на схід. Ніде не було знайдено нічого схожого на будь-яку базу.

Було від чого збожеволіти. Але думати, що база «Люцифера» прихована десь інде, Моеха теж не міг. Значить, вона в лісі? На це не було відповіді, питання залишалося відкритим протягом кількох днів, поки детектив не одержав нове важливе термінове повідомлення.

«Двадцять хвилин тому «Люцифер» проминув секретні застави північно-західного краю Фонтівероса. Автомобіль пройшов головним шляхом, простуючи до центральної галявини. Фугасні міни, встановлені на шляху, не вибухнули. Подальший огляд їх довів, що вони в повному порядку. Причини невідомі. Електричні міни включити не встигли. Чекаю розпоряджень. Уповноважений…»

Пальці Алонсо Моеха затремтіли. Він вистрибнув з кабінету і помчав до аеродрому.

У Фонтіверосі детектив вислухав короткі пояснення свого уповноваженого, оглянув міни, що чомусь не вибухнули. Так, все було в цілковитому порядку, а проте міни не вибухнули!

— Де «Люцифер» тепер? — запитав Моеха.

— На центральній галявині, біля озера. Так повідомили мене телефоном.

— Він стоїть там?

— Так.

— Чи виходили з нього люди?

— Цього помічено не було.

— Віддайте розпорядження по заставах і замаскованих батареях: за моїм наказом негайно відкрити вогонь по «Люциферу». Після цього ж таки наказу саперам включити електричні міни, щойно «Люцифер» опиниться над ними. Нарешті! Нарешті він в моїх руках!..

Раптом Алонсо Моеха повернувся до уповноваженого по району і прислухався до його слів. Це було вже щось нове, невідоме досі йому!

— Повторіть те, що ви сказали відносно озера, — сказав він.

— Мені довелося бути на його берегах тричі. І кожного разу рівень води там був різний, — повторив уповноважений.

— Підвищувався чи знижувався?

— В тому то й річ, що бувало і перше і друге. Першого разу вода доходила до стежки, що наближається до озера. Другого разу рівень знизився майже на півтора метри. Я не повірив своїм очам, виміряв рівень і поставив відзнаку. А на третій раз рівень знову піднявся до стежки. Моя відзнака опинилась під водою!

— Чи були тут великі дощі?

— Протягом тижня — жодного.

— Може озеро має якісь підземні джерела?

— Мені це невідомо, — розвів руками уповноважений. — Озеро дуже велике.

Алонсо Моеха знизав плечима. Дійсно, загадкове явище. Але воно стосувалося тільки самої природи. Яке все це може мати відношення до «Люцифера»? Ясно, що ніякого. Отже, не варт витрачати часу на міркування.

Автомобіль тим часом наближався до центральної частини лісу. Ніде не було видно жодної людини. Застави були добре замасковані. Але Алонсо Моеха добре знав і те, що його розпорядження були ретельно виконані. В поліції і жандармерії не заведено наказувати двічі одне й те ж саме, зокрема під час надзвичайних заходів.

Автомобіль спинився. Алонсо запитливо подивився на уповноваженого.

— Тут шлях повертає і виходить прямо до озера, — пояснив той, — До того самого місця, де перебуває «Люцифер».

— Добре, ми вийдемо тут, —