Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Григорію Михайловичу, — зло посміхнувся Божко, ображений тоном начальника цеху.

— Недоречний жарт, — буркнув Штром.

— Випадково познайомився. В одній компанії гуляв.

— Ну, любий, та ви ж золота голова, — прояснів постачальник. — Це не хто-небудь, а сам Марк Штром визнає!

Директор фабрики теж задоволено поглянув на головного інженера.

— Ерго[1], опер за вами. Уточніть, що він любить, чим живе-дихає, чого йому не вистачає, на чому купити можна. Зачепити його гачком під ребро, і нехай висить!.. Ми з цього щеняти, — Басистий підняв угору кулак і так стиснув, наче тримав у ньому оперативного уповноваженого з відділу боротьби з розкраданням, — котлету зробимо…

Всі задоволено потяглися до чарок. Навіть чорні бронзові голови негра і негритянки, що стояли на довгій книжковій шафі, здавалося, повеселішали.

— Ну, друже, повернувся до Божка господар дому. Сьогодні за вас вип'ємо. Є в мене унікальний коньяк. На спецзамовлення. П'ю в урочистих випадках. — Він відчинив шафу, повернув полицю і витяг із схованки пляшку з блискучою етикеткою.

— А Бородкін вип'є? — засміявся Божко. — За успіх!

— Ви ж знаєте, шановний, що я нічого, крім боржому, не п'ю.

— Їй-богу, — сплеснув руками головний інженер. — Хоч би що казали, а таки не втямлю: на біса вам гроші?..

Годі! Вип'ємо за успіх! — підняв свою чарку Штром.

* * *

З якогось часу лейтенант Гармаш почав відчувати незриму, але пильну увагу до своєї особи і справи, якою займався.

Дзвонили по телефону. Різні голоси в різний час подавали короткі поради:

«Облиш де діло, хлопче!» — лагідно, улесливо. «Слухай, друже, на біса тобі морока? Ноги зламаєш. За тобою теж гріхи є», — терпляче, немов умовляли неслухняну дитину.

Згодом почали загрожувати: «Ти, щеня, не сунь носа, куди не слід, одріжемо!», «Тримайся на вулиці середини, цеглина на твою голову готова!»

Вовченко, коли Юрій доповів йому про це, посміхнувся:

— «Атмосферний тиск»! Звикайте. На відміну од карних злочинців, махінатори ніколи не нападають. Вони намагаються залякати, іноді за допомогою всіляких зв'язків, знайомств, колишньої дружби пробують заручитись підтримкою впливової особи. Це вже не телефонне хуліганство, а складніша річ. Але не будемо звертати на них уваги. Як ви вважаєте?

— Звичайно! — запально відповів Юрій.

— От і гаразд, — доброзичливо поглянув на нього підполковник. — Працюйте. Старе не хоче добровільно вмирати, йому треба в цьому допомогти.

У лісі

Інна прийшла з інституту, тільки-но пообідала, як у передпокої пролунав дзвінок…

Перед дверима стояв Андрій.

Була вельми здивована. Бачила його після Криму тільки один раз, адреси своєї не давала, в гості не кликала.

Чоловік широко посміхнувся:

— Непроханий гість, Інно…

— Гість — завжди гість, — стримано відповіла дівчина, все ще не здогадуючись про причину раптового візиту. — Заходьте, прошу.

Андрій стягнув з голови берет і пройшов у вітальню. Моложава підфарбована жінка, яка, сидячи у м'якому фотелі, читала книгу, відірвалася від неї і поглянула на гостя.

— Це Андрій — мій кримський знайомий, мамо.

Гість вклонився жінці, яка ласкаво усміхнулася.

У вітальню прочинилися двері, з кабінету, заставленого книжковими шафами, показався літній чоловік. Він підозріло оглядів незнайомця поверх окулярів, щось пробурчав на його уклін і знову сховався за дверима.

— Тато, як завжди, в полоні астрофізичних марень. Вас він, можливо, прийняв за марсіанина, — з легкою іронією промовила Інна. — Сідайте, Андрію.

— Я з машиною, — відповів інженер. — Хотів запросити вас на свіже повітря. Гріх сидіти зараз у хаті…

Він усміхнувся доброзичливо й щиро, був украй гречний, і в його ласкавій покірності Інні відчулася стримана повага до неї і якась приваблива чоловіча сила. Вона раптом відчула, яке важке повітря в кімнаті, незважаючи на відчинені навстіж вікна.

— Я прогуляюся, мамо? — скоріше повідомила, ніж спитала.

— Тільки не дуже допізна. — Мати доброзичливо огляділа вишукано вбраного нового знайомого доньки і прикинула в думці, скільки йому років. Зробивши висновок, що йому не більше тридцяти двох — тридцяти трьох, і співставивши цю цифру з двадцятирічним віком Інни, задоволено всміхнулася.

Інна вийшла з Андрієм на вулицю.

— А де ж Алла? — спитала з удаваним здивуванням.

— Алла? — Чоловік винувато розвів руками. — Сьогодні мені хочеться відпочити на лоні природи. Знаєте, рідко щастить вирватися з фабрики, з гуркоту, метушні. Хочеться побути серед тиші, спокою, подалі від суєти. Так би мовити, відчути подих вічності… З Аллою це протипоказано. Своєю галасливістю вона розжене всіх мавок. Мені зараз бракує вашого товариства. Ви — незвичайна, мрійна і загадкова, як сама природа…

— О-о-о! — задоволено протягла Інна. — Я й не чекала від вас такого комплімента. — І, не даючи Андрієві виправдатися, відразу насупила брівки: — І ображаєте мою подругу…

Проте вона дозволила узяти себе під руку і повести до бежевої «Волги», що стояла навпроти під'їзду…

Незабаром опинилися в лісі за Конча-Заспою