Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Введенському монастирям, частково — рос. царській родині. ">[2]. Знайшли чарівну місцину: з одного боку сосна і змішаний ліс, з другого — широка долина, що вела до старого рукава Дніпра.

Тільки-но машина зупинилася, Інна вискочила з неї і пішла між віковими соснами. Стовбури могутніх дерев відсвічували міддю, золоті промені пролягали між ними, немов хтось постелив килимові доріжки. Стара глиця, що вкривала землю, була теж як килим, м'яка й пружна. Паморочливо пахло нагрітою сосною.

Інна ступила кілька кроків і, розкинувши руки, глибоко вдихнула чисте густе повітря. У синьому-синьому небі похитувалися зелені шапки сосон. Від змішаного лісу долітало шамотіння листя. Сонце світило в обличчя, і на примружених віях дівчини зависли веселки.

— Як гарно! — прошепотіла вона.

Інна повернулася до «Волги», біля якої господар стелив величезний брезент, і, підставляючи тихому вітерцеві щоки, спитала:

— Андрію, а тиша має запах?

— Має, — впевнено відповів той. — Все, Інночко, має свій запах… Хіба ось тільки гроші не пахнуть, — хрипко розсміявся він. — Але це особлива речовина. Єдина в своєму роді. Субстрат життя. В органіці — нуклеїнові кислоти, в неорганіці й людському житті — дорогоцінний метал або їхній близький родич, паперові замінники… — Він замислився, навіть перестав стелити. — А втім, хто зна… Гроші, мабуть, теж пахнуть. Для когось — щастям, для інших — тривогою й кров'ю…

Андрій розрівняв брезент, витяг з машини два барвисті імпортні надувні матрацики, недбало кинув на один з них японський транзистор, пачку сигарет «Честерфілд».

Інна не могла не віддати йому належне. Ще в Криму її приваблювало оце байдуже ставлення до красивих речей, з якими Андрій поводився, як з дріб'язком, в той час як багато хто обожнював їх. У нього це виходило дуже елегантно, як у людини, для якої ніщо не має цінності, крім його власних, часом несподіваних і примхливих бажань.

— Тиша… — згадав Андрій слова дівчини. — Тиша має ще й звуки. Давайте послухаємо її. — Він заплющив очі, потім розкрив їх, глянув на широку улоговину, перетяту вдалині вузенькою синьою стрічкою води.

— Який простір! — розвів він руки й глибоко вдихнув запашне повітря. — Яка воля!.. Іди собі і йди, звертай куди хочеш… Воля!..

Та враз широка лугова просторінь, навіяла на нього сум. Щось гнітило, тиснуло на серце, як перед грозою. На роботі, у метушні великого міста, іноді за чаркою вина інженер проганяв це почуття. Але останнім часом і вино не допомагало; він уже не мав справжньої радості ні від вродливих жінок, ні від гарних костюмів, ні від тих дорогих дрібничок, які прикрашають побут…

Андрій ліг горілиць на брезент. Здавалося, забув за дівчину, і вона сама, без запрошення, примостилася на другому матрацику, милуючись метеликом, що літав перед її очима.

У чистому небі докірливо похитували розпатланими головами вікові сосни. Інженерові пригадалися оргії, коли в п'яному розгулі він із своїми друзями поводились, як московські купчики, і розкидалися грошима, наче половою; відчув, що йому тоскно зараз від самої згадки про це, і не тільки від того, що це було, а більше від думки, що він звик до такого життя і навряд чи зможе колись від нього одмовитись.

— Скажіть, люба, в чому смисл життя? — не повертаючи голови, спитав він. — З погляду такої ідеальної дівчини, як ви…

Інна розсміялась:

— Що з вами сьогодні?

— Ви ще мало мене знаєте, дитинко. Може, я складніший, ніж здаюся вам, і кращий… А смислу життя, — додав інженер по паузі, — немає. Народившись, ми починаємо шукати його і не знаходимо до самої смерті. І обдурюємо цим страх смерті, кінця, який завжди живе в нас. Метушимося, снуємо, як мурашки, чогось добиваємося, хвилюємось, вигадуємо ідеї, аби тільки забути, що нас усе-таки чекає кінець.

— Ну що це з вами й справді? — затурбувалася дівчина. Досі вона знала Андрія хвацьким, жартівливим, зовсім не таким, і ці песимістичні роздумування викликали до нього жаль. Підкоряючись раптовому почуттю, підсіла ближче й легенько торкнулася його голови.

Андрій рвучко схопив її руку, поцілував у долоню.

Інна відсунулась. Та інженер уже, здавалося, знову забув про неї. Так само поглядаючи у небо, промовив:

— Усе, Інночко, суєта суєт. А життя кожного з нас лише жаринка в чорному проваллі космосу. Хочеться його прожити по-своєму… як заманеться… а не виходить… Їй-богу, печерна людина була щасливіша: як хотіла, так і жила…

— Дивний ви сьогодні, — всміхнулася Інна, подумавши, що чоловік просто жартує з нею або прикидається новітнім Печоріним.

— Скажіть, якби вам наново народитися, жили б так само?

— Звичайно, так само, — ласкаво відповіла дівчина. — Я, здається, ще не наробила великих помилок…

— А я, можливо, інакше, — зітхнувши, зізнався Андрій. — Хоч, втім, не можу ручатися. Спосіб життя не людина собі визначає, а обставини…

— Неправильно, — гаряче заперечила дівчина. — Людина що завгодно може перебороти.

Обоє на якийсь час замовкли.

Інна підклала під голову руки і задивилася в небо. Картала себе за те, що її вабить цей Андрій; водночас подобаються двоє — жах! Звичайно, кожний по-своєму. Юрій, здається, більше. Своєю внутрішньою твердістю, якоюсь несамовитістю у переконаннях і водночас стриманістю, мало не дівочою соромливістю. А от Андрій захоплює чоловічою силою, яка відчувалась у кожному жесті, силою, властивою людині, що змогла завоювати собі місце в житті, якоюсь безшабашною широтою вчинків, що здавалась Інні ознакою багатої натури.

— Можливо, ви маєте рацію, люба, — повернувся до розмови Андрій. — Людина все може перебороти і витерпіти. Замкніть коня за грати, посадіть вільного орла в клітку, — і вони подохнуть… А людина виживає… Ех! — раптом підхопився він. — Годі філософствувати. А то казна-що в голову лізе! Краще вип'ємо.

— Я не люблю, ви знаєте.

— Тільки одну чарочку, задля товариства. Найкращий вірменський коньяк і вишня в шоколаді. Люкс!

Він витяг з машини невеличку валізку, в якій лежали загорнуті в целофан закуска й випивка.

Сонце хилилося до обрію, прострілюючи ліс косими променями, від чого все навколо грало червоними