Читати книгу - "Слово після страти"

було всього цього. Може, я всі свої сімнадцять років митарствую по тюрмах і таборах, мене безнастанно вбивають і ніяк не можуть убити...

Я лежав напівголий на холодній цементній підлозі бокса в білизні, «подарованій» есесівцями з об’єкта «ікс». Вона була в крові і в багатьох місцях поприсихала до ран. Кожен рух, кожна спроба змінити положення тіла завдавали мені пекельних мук. Під нігтями стирчали зламані шпичаки сірників. Майже всі пальці, покалічені Краусом на допитах, гноїлися. Шкіра на кисті правої руки випалена. Спина нагадувала суцільну рану, на якій не було живого місця.

Гнітило почуття самотності. Хоч би з ким словечком перемовитись, і то полегшало б.

...Було вже за північ, коли по мене прийшли двоє гестапівців. Один—літній, опецькуватий, мордатий, із вусиками під Гітлера — дужою рукою виволік мене в коридор, поставив на ноги, а другий, рослий, сухорлявий, звично надів наручники.

Закриваючи двері на замок, старший мовив:

— Одведемо цього жевжика — він у нас сьогодні останній, потім евакуюємо «готовеньких», і можна буде спати до ранку.

— Ті камери, що вивільнились, ще не прибрані,— позіхаючи, сказав сухорлявий.— Цих паршивців треба було б покарати, але... кого тепер покараєш? Доведеться виганяти на прибирання з горішнього поверху, бо тут самі «доходяги». У тебе, Гансе, здається, залишилося трохи шнапсу?

— Трохи є.

— Добре було б перед сном...

— Вип’ємо,— відповів старший і визвірився на мене.— Чого клешняєш, наче неживий? Не виспався? Іди, форвертс! У тебе ще буде час поспати,— і, задоволений з свого дотепу, зареготав.

Я добре знав цей довжелезний коридор гестапівської тюрми в Кракові і міг би легко знайти свою камеру під номером 292. В тюрмі запам’ятовуються кожні двері, кожна подряпина на стіні, кожна лампочка під стелею за металевими гратами — ковпачком.

Коридор був такий довгий, що в самому кінці стіни наче з’єднувалися, як з’єднуються вдалині залізничні рейки. По обидва боки двері камер, на кожній акуратно виведено номер, а під ним — чорне вічко.

Тюрма спала звичайним лихоманним сном. З-за дверей чути було приглушений стогін, бурмотіння, вигуки. Хтось марив у сні, весь час повторюючи: «Не знаю!., не знаю!..» А потім по-польськи: «Ніц нє вєм!..»

Сходами ми спустилися на перший напівпідвальний поверх, під яким, виявляється, є ще один — підвальний. Тут камер уже не було. На дверях тьмяно поблискували великі металеві пломби. Один із відсіків був відчинений, і я мельки побачив уздовж стін масивні стелажі, а на полицях акуратно поставлені незліченні рудуваті папки.

Над низенькими столами сутулилися конторники в гестапівській формі, один, що сидів ближче до дверей, клацав на рахівниці.

Бухгалтери підземелля трудилися і вночі, у них, як видно, вистачало роботи. Я подумав, що в тих папках, мабуть, записані десятки тисяч прізвищ, а серед них і моє.

Глухе підземне царство, по якому ми йшли, викликало в мене гостру цікавість. Тут усе було загадкове: і запломбовані двері, і штабелі чорних ящиків аж під стелю, і нічні конторники в погонах, і сама гнітюча тиша підземелля.

Жадібність, з якою я роздивлявся підземний світ тюрми, мабуть, пояснювалась довгою самотністю і молодістю. На мить я навіть забув, куди мене ведуть. Та ось ми підійшли до масивних металевих дверей. Один із наглядачів натиснув кнопку. Двері одчинилися, і я зажмурився від різкого електричного світла. В ніс ударив нудотний запах патоки й порохового диму. Цей запах був якийсь липкий і ядучий.

Над головою монотонно дзижчали вентилятори, нагнітаючії в підпал свіже повітря, але його прохолодні струмені не могли до кінця розігнати застояного нудотного запаху, який не можна було порівняти ні з чим. Трохи згодом я збагнув, що то пахла людська кров.

Призвичаївшись до різкого світла, я роздивлявся підземелля. Це було просторе приміщення з високою склепистою стелею, з бетонними стінами, пофарбованими в сірий колір. Ліворуч від входу виблискувала склом простора кабіна, схожа на заводську диспетчерську. В ній за столом перед телефонним апаратом і грубою бухгалтерською книгою сидів лисий товстун із маленькими очицями. Раз по раз різко й нетерпляче дзвонив телефон. Товстун, зиявши трубку, мовчки слухав, потім кидав кілька слів і незворушно робив у книзі якісь помітки.

Посеред залу стояв продовгуватий стіл, схожий на прилавок закройщика в кравецькому ательє. За столом сидів спиною до мене гестапівець, перед ним у станку для наводки лежав карабін. Пригадалося, коли напередодні війни я відвідував у школі стрілецький гурток, воєнрук учив нас цілитись із гвинтівки, затиснутої в такий самий станок.

Карабін був націлений у масивний квадратний щит, схожий на велику шафу. Уся його поверхня зрешечена кулями і вкрита іржавими плямами. Цей щит правив за ізоляційну подушку, в яку лягали кулі. Мені забракло повітря, і я мало не впав. Та хтось міцно здавив моє плече, і я втримався на ногах. Виявляється, наглядачі стояли позад мене, а я був певен, що вони пішли звідси. Забув, що вони мали ще евакуювати мене «готовенького».

Праворуч на рівні піднятої руки в стіні стирчали металеві гаки, як у м’ясній крамниці. Їх було десятків зо два, на самих крайніх висіло якесь лахміття. Придивившись, я побачив, що то не лахміття, а трупи трьох чоловіків із скрученими назад руками в наручниках. Прохромлені гаками крізь підборіддя, вони припали до стіни і, здавалося, прислухались до тиші підземелля...

Спочатку я ніяк не міг уторопати: мариться мені чи то й справді почеплені на гаки люди? Може, то кошмарні видіння, галюцинації?

Із заціпеніння мене вивів знайомий голос мого слідчого Крауса. Я не сумнівався, що він буде присутній під час розстрілу, доведе до кінця і «закриє» справу, яка потім надійде до нічних бухгалтерів.

— Через п’ятнадцять хвилин тебе розстріляють. Перед цим побачиш страту поляків-партизанів. Може, це примусить тебе взятися за розум і відповісти всього навсього на одне моє запитання: хто тебе послав на об’єкт «ікс»? Якщо відповіси, я збережу тобі життя. Ти ще молодий, у тебе все ще попереду, отже, вирішуй: твоє життя у твоїх руках.— Краус повернувся до мене спиною, зробив якийсь знак