Читати книгу - "Вогненне око"

де містилося одразу кілька ресторацій, і читав, ворушив губами, намагаючись змавпувати чийсь владний голос: «Тільки у нас – уперше, найкраще чоловіче еротичне шоу для жінок, з вітанням на Свято!» – Лящ затупцював по калюжах; Шмулєвич, не повертаючи голови, скинув руку, поправив пасмо злиплого волосся. Ударив вітер, роздер навісну парасолю. Лящ разів зо три повторив написане, харконув у бік Шмулєвича: «Це, Йосько, твої балачки і болячки також… І ви хочете видати, що це моя нація…» Шмулєвич висякався, стояв, хилитався, переступаючи з кінчиків пальців на п'яти важких черевиків, освітлював половину тулуба, груди і довгі руки затягами сигари, пахкаючи в темряву димом; відтак його голос прорипів, забиваючи клекотіння крапель: «Так, лекція триває. Ех, Лящ, Лящ… Яка то в хріна нація… З таким успіхом я можу ескімосів приторочити до рятувальників усього світу. Якщо твоя довбеха приймає написане від лиця інтелігенції, якою, на превеликий жаль, є ти, то мені нічого сказати, лише повторюся за тими хлопчаками: тобі справді місце в яру за колючим дротом або в черзі до крематорію.

Затям, дурко, що найліпший народ – це гноблений чорною роботою. Тоді в нього не стане часу думати про різні фанаберії, тобто вимучувати всілякі доктрини, революції, щоб поліпшити собі життя, здобути привілеї; тоді йому невтямки ставати хірургом, викладачем якогось вузу, недорікуватим професором-алкоголіком; тоді у нього не стане розуму і сили лізти до парламенту, творити закони, котрих немає в природі, і базікати на засіданнях, мов у тому колгоспі, де й на якому поверсі дешеві сосиски. Ти заперечиш, скажеш – банально. Банальність – це вічність. Банальний дощ у своєму випаданні на наші голови, банальна любов у своєму рутинному трикутнику. До речі, у вас цей трикутник прибрав подобу содомського збіговиська… Тож радше повернімося до подій, які були прожектором на сьогодення: якщо на народ, застережу – народ, а не нація, – якщо на народ не впливає віра, якщо народ не здатен шукати, то виникає необхідність, щоб хтось навчав ходити, будувати, вірити і поклонятися. Але така річ неможлива. Принаймні в недалекому майбутньому. Тут з давніх-давен усе поставлено на голову. Ви самі розпорядилися своєю долею. Кращі ваші люди, рушії, подалися до Гімалаїв, до Гангу і далі, кудись у Тмутаракань, полишивши народ безголовим. Натомість придибали з моря дикі скандинави, котрі нічого так і не навчилися, окрім як ловити рибу й пробивати черепи найближчим родичам. Це плата за те, що ви наробили в Індії, коли ваші брахмани витягували за патли з лісів індусів, найпокірнішу націю на землі; ламали з переможним реготом карки за ніщо – не думали-бо, що цим попередили, перецибонувши тисячоліття, спровокували незаконнонароджене божество, як-от Будда. Натомість на полишені землі прийшли людожери, поїли ваших чоловіків, узяли жінок – ось точно не пам'ятаю: чи то до скандинавів було? Проте не так воно й важливо, сам факт вашого втручання у світотворіння. Од людожерів ви породили неповноцінних – таких от, як Лящ. Ти заперечиш, що всі народи обрані Богом. Проте Бог не терпить асиміляції, а тим паче коли в діло рук Його лізуть створені Ним. Далі. Потім прийшли іудейські кагали, гнані Всевишнім як на покару, і не приймали тієї покари. Думаєш, ті, які вели, навчали їх, не знали, що Христос був Сином Божим? Знали, в тому-то й вся біда, в тому-то й ваша подібність. Щоправда, вам віддається невидющість, тупість, але це не зменшує вашої вини. Як говорив один філософ – ті, що не знають, теж підуть у пекло. Тут не стане розуму не лише у мене, а й у десяти мільйонів мешканців цієї країни.

Путі Господні несповідимі. Так от, ви нічого не навчилися, не взяли в іудеїв. Ні, ні, ні, Лящу, не треба приймати іудаїзм. Ви нічого не навчилися у пейсатих рабинів. Ви, немічні діти, взяли тільки зло, яке приносить усякий інший народ, коли приходить на чужу землю. Ви навчилися у євреїв плакати, а не боротися. Не треба залазити в чужі закони, не треба вивчати їхню релігію… Звідки це, коли не ваше? Ви не навчилися терплячості, а взяли волячу покірність. Можливо, це наслідок асиміляції людожерами. Тому, напевне, у вас немає мудрих чоловіків, а є дурні жінки, котрі правлять вами за допомогою ложки каші та лахматки між ногами – це зветься у вас мудрістю; а вони, ваші жінки, справді мудріші, бо з давніх-давен зазнали приниження, і чоловіки в їхніх очах нічого не значать, якщо вони не можуть боронити домівку… Віталику, ходять чутки, що людожери, оті обри, десь віками вештаються по лісах… Ха-ха-ха, майже тобі Рицарі Круглого Столу. Гм-м-м, ви думали, що це вам зійде з рук, коли ви підкинули такого бога індусам?! Поглянь – заплилий, опухлий, обвішаний цяцьками, як лялька в борделі, загиджений мухами, а головне – пика; подивись, яка в нього пика, вгодована, мов у того підсвинка. Хочеш заперечити, що не так усе просто. Просто, просто взяти і заперечити. Спроможись на це, візьмись за це, але тобі треба мінімум долати щодня вікові бар'єри. А поки що Будда сидить і рогом не поворушить, щоб зробити щось. Він нашпигував людські голови тисячами законів, а законів усього кілька, на пальцях перелічити… Єдиний його привілей для людей – це зробитися собакою, бараном, бадилиною будяку, слизькою рибиною. Оті хлопчаки розмаршировують, гирлуваті переростки і недоростки, маріонеткові ляльки у руках Невидимого; радше вони покликані зламати калікувато зрослу хребтину вашої спільноти… А втім, стонадцять разів ви проходите цією дорогою, битою ногами тисяч поколінь, і нічого не бачите. Передаєте цю курячу сліпоту вашим дітям. Тому з того нічого не вийде. Потрібен інший шлях. Який?.. Шукайте, нишпорте, вивертайте ваші тельбухи, забувайте про все на світі, окрім одного: під ногами тремтить від безконечного тупоту ваша земля, а не якогось Гільмедова, Шмулєвича, Балабанова. Тоді, дасть Бог, щось віднайдете…

А так… Так нічого не буває. Ви блукаєте, мов ті чужинці. Тримайте в пам'яті одне: до вас були мудріші, і вони влаштували світ; вам лишилося тільки відшукати… М-да-а…» – наразі Шмулєвич зупинився, наче щойно лиш нічого не говорив: кинув недопалка в безодню води, що шумувала попід фарбованими білими бордюрами, встромив руку до кишені плаща, тицьнув по двадцятці хлопцям, а сам, розвіваючи полами, подався через міст пішака, на той берег, де займалися вигорілими перлинами вогнів скляні шкаралупи хмародряпів, обгороджені бетонованими мурами.

Ще довго, мабуть, до останнього, Віталій бачив, пам'ятав його вузьку